Карпати - Буковина - Поділля 2011. День 2. Микуличин - Буковець.

Микуличин - Татарів - Ворохта - Кривопілля - Стаїще - Ільці - Верховина - Криворівня - Буковець.


Відстань 67 км.
Час їзди 3 години 10 хвилин.
Середня швидкість 21 км/год.

Ранок другого дня був аж занадто свіжий, видно, що вночі трохи покрапав дощ. Туман охопив долину Прута, гірські верхи зовсім не проглядалися. Поспіхом зібралися, поки не побачили, що моє багатостраждальне колесо знову спустило за ніч. Підкачали й поїхали далі. Очевидно, латка, заклеєна вже двічі, продовжувала спускати. Дорогою до Ворохти я разів 3-4 зупинявся на помпувальну перерву. А навколо було зелено і свіжо, вже навіть не хотілося, щоб вилізало сонце і ставало спекотно.

Ранковий Прут.

 Прут в районі Татарова.

Одна з моїх улюблених частин Яремчанськї агломерації, якщо її можна так назвати - берег Прута поміж Татаровом та Ворохтою, зелені береги, кам'янисте дно річки та стрімкі схили гуцульських Карпат. Тут ми ще зупинятимемося на обід наступного року після нової подорожі Карпатами. В таких місцях їдеться по-особливому натхненно, навіть попри якісь технічні негаразди типу постійно спускаючого колеса. Дихаєш на повні груди, вслухуєшся в гомін річки та звуки природи, пташок та вітру.

Стара лижнярська траса під Ворохтою.

У Ворохті вирішили владнати проблеми з моїм колесом серйозно, тож завітали на місцевий шиномонтаж.  Майстер гуцул приязно запропонував допомогу і заклеїв мою вузьку велокамеру латкою для 16-тонної вантажівки. Сказав, мовляв, це вже назавжди витримає. І справді саме ця латка досі не спускає, хоч цією камерою з тих пір я не користувався вже дуже давно, але викинути її перелатану якось рука не піднімається.

Антураж-шиномонтаж.

Вдало заклеївшись, купили провізії та під'їхали до місцевих цікавинок - ворохтянських віадуків, старого кам'яного залызничного мосту, збудованого ще за Австро-Угорщини в 1895 році полоненими італійцями. Між, іншим це один з найдовших (130 м) таких мостів у Європі.

Старий залізничний міст, "ворохтянський віадук".

Під мостом перекусили, вмилися та змочили ноги в Пруті. Далі нас чекав штурм Кривопільского перевалу висотою близько 1000 м над рівнем моря. Що цікаво в гірських підйомах: їх значно легше долати ніж підйоми де-небудь в степу. По-перше, зазвичай дорога на перевал угору хоч і стрімка, але звивиста, і чисто умоглядно не здається такою складною для подолання. Плюс, звичайно, впливає навколишня краса та краєвиди, котрі лише наснажують вкручувати далі. Втім, на вершині перевалу спочинок нам знадобився, бо вже почало припікати сонце. Як виявиться потім, припікало воно недарма, а перед страшенною зливою, котра застане нас у Верховині.

Звідти знизу ми підіймалися.

На перевалі одразу прочинається село.

Перекусивши біля сільмагу і поговоривши з місцевими вуйками, котрі з цікавістю розпитували про нашу подальші плани і радили, як краще далі їхати, ми почали спускатися до Верховини. Після тривалого вкручування почалося тривале відгальмовування і вписування на швидкісних поворотах. Дорога хороша, навколо краса. Але з часом почали помічати грозові темні хмари. Очевидно, дощ гнався за нами. У Верховину приїхали десь о 3 годині в обід, знайшли їдальню і запакувалися туди поповнити білково-вуглеводні (і трохи жирові) запаси. Їдальня була невеличка, вхід із заднього двору місцевого продуктового магазину. Вів до їдальні вузький коридор, в якому ми припаркували наші ровери. По ідеї, якщо б і почався дощ, то вони би не намокли. Але, як це з нами часто буває, сталося інакше. Дощ почався посеред нашої трапези і спочатку нічим не загрожував, потім ми зрозуміли, що з вулиці в коридор з велосипедами потужно заливає водою, оскільки дверей там не передбачалося. Трохи підтягли велосипеди подалі від входу і продовжили насолоджуватися смачною і дешевою місцевою кухнею (удвох заплатили здається гривень 35, а наїлися до пуза). Дощ посилювався і господарі їдальні закрили двері з приміщення до коридору де стояли наші велосипеді, коридор почав затоплюватися водою з вулиці. Через десяток хвилин вода крізь двері почала проходити і всередину їдальні.  Двері зачинили на ключ, ми шоковані - наші велосипеди залишились ззовні, нам вже пора бігти, а тут дощ і адміністратор забігайлівки зробили нас заручниками. На щастя, нам таки відкрили, ми вибігли з велосипедами на вулицю і потрапили під потужну водну атаку. Встигли перебігти до іншого боку приміщення, де містився магазин і сховатися під причілком. Та й за ці десятки секунд на нас сухого місця не залишилося. Помітно похолодшало, ми перевдагалися прямо під магазином, шукаючи хоч щось сухе з одягу. Добре, що поруч виявився магазин, тож кілька годин очікування закінчення дощу ми провели час від часу прогулючись торговими рядами фешенебельного ворохтянського гіпермаркету.

Злива триває.

Лише під вечір нам вдалося виїхати з мальовничої, проте дуже вже мокрої в той день, Ворохти. Проїхали через Криворівню, де мешкав Франко та гостювало чимало відомих культурних діячів.

На виїзді з Ворохти.

Далі наш маршрут звертав до Косова, по дорозі до якого ми ще планували заїхати на Писаний камінь, незвичайну вершину біля села Буковець, де височіють скелі, описані в гуцульських легендах. Але через зливу (а дорога туди вела зовсім не асфальтована) та пізній час, ми вирішили не включати його у наш маршрут. Зупинилися перед Буковцем на клаптику землі між річкою з однойменною назвою та дорогою, по якій ми приїхали (і по якій мали їхати зранку далі). Знову нічого не вийшло з вогнищем: мокро й дров особливо не було - то ж ми посиділи на березі річки, поїли залишки провізії та завалилися в намет відпочивати.