Карпати - Буковина - Поділля 2011. Вступ та перший день.

Перший велотур в Карпати.

Вступ.

Після першого серйозного виїзду до Чигирина та Суботова на Черкащині наші апетити простягалися, безперечно, на Захід, де лежать Карпатські гори. Тягнуло туди давно. А ось і вперше ми вирішили поїхати в гори з велосипедами. Плани були грандіозними, адже ми планували проїхатися не лише по гірській частині (хоч і не підіймаючись власне на горби, а катаючись по дорогам в пониззі), а й продовжити тур Буковиною та Поділлям через Кам’янець і по можливості доїхати аж до Миткова, села в Гайсинському районі, де живуть мої та Андрієві родичі. Тож готувались ми до 700 кілометрів. Одразу скажу, що в результаті ми доїхали до Бакоти на Хмельниччині, звідти повернулись до Кам’янця, який став крайнім пунктом подорожі, здолавши більше 500 км.

Врахувавши досвід поїздки на Чигиринщину, ми вже не брали так багато зайвих речей – мінімум одягу, спорядження для ночівлі та їжі: намет, спальники, казанок. На той час у нас не було пальника, тож ми сподівалися щовечора готувати на вогнищі. Але, як то буває з моїм щастям, дощі поливали нас пристойно, тому ватру ми запалили лише в останню ніч, коли таборували на березі Дністра в Бакоті. Ще одним проколом в прямому розумінні слова була відсутність запаски, велокамери, котру я продірявив в перші години їзди і довго мучився із заклеєним колесом. Також я дарма не змінив свої тонкі покришки «сліки» на більш широкі та протектористі. Саме цим можна пояснити, що по не завжди хорошим дорогам я не раз ловив прокол і ми змушені були ремонтуватися то самі, то з допомогою добрих людей.

День 1. Івано-Франківськ – Черніїв - Березівка - Тисменичани - Цуцилів - Назавизів - Надвірна - Стримба - Лоєва - Делятин - Яремче - Микуличин. 

Відстань 87км.
Час їзди 4 години 40 хвилин.
Середня швидкість 19км/год.

Отже, в останній тиждень липня 2011 ми вивантажились на залізниці Івано-Франківська. Після теплого Києва ранок в Станиславові видався прохолодним та похмурим. Сонця видно не було. Спакувавшись, ми виїхали в місто.

7-00, точка збирання, майже за Кастанедою та доном Хуаном.

Годинки зо дві каталися центром, заїхали на місцевий стадіон «Рух», прогулялися «стометрівкою», зачекінились біля офісу Конгресу українських націоналістів та Обласної федерації футболу. 

Франківська стометрівка.

Місто сподобалося, але кинулась в очі неприємні контрасти центру міста: тут тобі стара кам’яниця, а поруч з нею півтораповерхова напівпластикова халабуда, що гордо йменується «торговельно-розважальний комплекс», чи просто руїна.

Виїхали з міста в напрямку Надвірної через Тисменичани. В Надвірній домовився зустрітися з моїм одногрупником Олегом, що мешкає тут. Здибалися з ним біля пам’ятника Шевченку в самому центрі містечка.

Два Андрії в Надвірній з ТГШ.

Затримуватися в Надвірні ми не планували, але сталося протилежне. Ми хотіли відвідати Пнівський замок, доїхавши до нього й проїхавши пару метрів по гравію, я зловив перший прокол на своїх сліках. Розкрутили, заклеїли – ніби все гаразд. Сів на вел і зрозумів, що щось не так з перемиканням передач на задньому приводі. Усі налаштування збились. Ми щось намагались крутити, але в нас нічого не виходило. З горя сіли перекусили, після чого  допленталися назад до центру містечка. Їхати майже було неможливо, бо по рельєфу необхідно постійно змінювати передачі, а через несправність перемикача робити цього я не міг. Ми повернулися до центральної площі під Шевченка, де нас застав дощ. Сховалися під ялинкою.

Перша поломка, котра переросла в другу.

Яка прикрість! Перший день, прокол, виведення з ладу перемикача. Втім, ми не збиралися повертатися до Києва одразу. Я спочатку видзвонив знайомого, котрий мав їхати з Франика до Яремчі під вечір на мікроавтобусі, він міг нас підібрати. За таким планом ми думали знайти веломайстерню саме в Яремче і продовжити подорож. Але тут сталося так, що допомога знайшла нас ще в Надвірній. Сидимо, мокнемо під ялинкою, підходить хлопець, може трохи старший за нас. Розпитав, куди їдемо, хто такі, що сталося. Розговорилися, виявилося у нього є товариш, який займається велосипедами, лижами та бордами і він нам міг би допомогти. Ми радо погодились, прийшли до товариша, який виявився чоловіком років 45-ти. Він сидів в гаражі, де було з десяток велосипедів. Нашу проблему чолов’ вирішив доволі швидко, налаштував усі передачі, дав візитку й навіть не захотів брати «на морозиво». Хоч ми й неочікувано затрималися в Надвірній до третьої години дня, але ж переважало відчуття радості від того, що ми продовжуємо рух..

Нарешті за Надвірною почалися гори, перші підйоми, проїжджаємо Яремче, відвідуємо місцевий мальовничий стадіон.

Дуже гарно на цьому стадіоні.

Аж тут раптом  бачу, що колесо знову спускає. Ми акуратно переставили проблемну камеру на переднє колесо, з яким легше працювати при поломці. Виявляється, латка пропускала повітря. Заклеїли ще раз. І знову почався дощ. Так-сяк ми доїхали до Микуличина і сховалися від зливи на автобусній зупинці. Вже була 7 година вечора і треба було шукати місце для ночівлі, а ми були серед села, найдовшого села України. Тож вирішили проситися до місцевих. На зупинці ще сиділа одна кобіта. Вона доволі ворожо поставилась до нашого запитання, чи можна десь в неї на подвір’ї поставити намет, але пообіцяла запитати. За кілька хвилин за нею на дев’ятці приїхав, очевидно, її хлопець, вона декілька секунд проконсультувалась в автівці, вийшла і, розвівши руками, дала зрозуміти, що ночувати у них на подвір’ї нам не вийде. Дощ трохи заспокоївся і ми вирішили їхати далі по маршруту водночас приглядаючись, де б присунути свого намета. За кілька кілометрів біля залізничної колії побачили закинуту хату, вирішили стати біля неї під деревом. Розклались, дощ то вщухав, то знову накрапав. Палити багаття та ще й серед села в когось на подвір’ї, хоч і закинутому, варіанту не було. Обмежилися на вечерю сухпайком, за яким Андрій з’їздив в найближчий магазин уже після того, як ми отаборилися. Нарешті відпочинок! Аж ось прибігли якісь малі, діти господарів подвір’я, які живуть через дорогу. Ми сказали, що нічого поганого робити намірів не маємо, просто переночуємо. Вночі через близькість до залізничної колії мали нагоду почути славнозвісний «раховоз», потяг Рахів-Львів. Так закінчився наш перший день, протягом якого ми в’їхали у прикарпатські гірські ворота та подолали чимало перешкод.