Карпати-2012: відео.

За результатами подорожі назбиралося й склалося таке відео.

Карпати-2012: Драгобрат - Татарів

Зранку цього дня нам не було куди поспішати, тепер треба було лише дістатися до найближчої залізничної станції і звідти вже потягом їхати до Львова. На той момент, ми ще не знали, де сідатимемо, але знали, коли – після півночі, приблизно тоді потяг Рахів-Львів відправляється з Рахова. Втім, спочатку ми думали сісти у нього в Ясіні, а в результаті сіли в Татарові. Добре виспавшись доїдаємо те, що у нас залишилося – банка шпротів та кисле молоко. Їсти це разом резону особливого не було, тож кожен з нас обрав свій шлях широкий, я випив кисле молоко, яке за ніч ще краще прокисло і тепер було смачнішим від кефіру, Андрій з’їв шпроти. Єдине чого ми боялися, що погода звідучора остаточно зіпсувалась і доведеться доїжджати до Ясіні під дощем. На щастя, нічого не крапало, а хмар ми бачити не могли, бо були в густому лісі. Виїхали на дорогу, що сполучає курорт Драгобрат і смт. Ясіню. В сухий період шлях був би доволі непоганим, але після вчорашньої зливи спуск донизу став небезпечним. Час від часу доводилося злазити з сідла і проходити небезпечні відрізки пішки. Гальмівні колодки відпрацьовували по максимуму, навіть на спусках з перевалів я так наполегливо на гальмував. Після кількох кілометрів їзди в лісі, виїжджаємо на берег річки Свидовець, нарешті видно небо, воно досі сіре й захмарене. Дорога вже не така крута, проте покриття, якщо це можна так назвати, стає більш кам’янистим. Поступово річка з маленького гірського потічка стає ширшою. Близько десяти кілометрів дороги, на якій від постійного гальмування дуже болять руки, і ми виїжджаємо на трасу, ми вже в Ясіні, або в Ясінях, як кажуть в множині місцеві.

р. Свидовець

Село розкинулося на широких зелених схилах в улоговині серед найвищих хребтів Українських Карпат. Найперше, що ми зробили – це знайшли залізничний вокзал, тут він набагато більший ніж в Хусті та Рахові, навіть працює, о диво. Беремо квитки на рахівський потяг, але не з Ясіні, а з Татарова, він має бути там десь о третій ночі. Минулого року ми їхали через Татарів на Верховину, тож вирішили замкнути коло і проїхати через перевал на Франківщину, тим паче мали майже цілий день попереду. Відчуття, що ми скоро поїдемо з Карпат наче й не приходило, вже настільки звикли до режиму подорожі, що й не уявлялося, що увечері не розкладатимемо намет. Вже з квитками їдемо в центр Ясіні, де шукаємо місце, щоб попоїсти. Заїжджаємо на місцевий ринок, розпитуємо в жіночок, які нам одразу вказали на якусь кафешку поблизу. Оскільки ми вже добряче зголодніли, часу перебирати не було. Вибір не був надто багатим, але ми наїлися і були готові підкорювати Яблунецький перевал. Дорога хороша, тож їдеться приємно, а підйом майже не помічається, бо за майже тижневий час подорожі вже звикаєш до руху вгору з нелегким баулом. На перевалі сувенірний ринок, але ми там нічого собі не обрали, та й до того вже мали достатньо традиційних магнітиків, що нагадують про відвідані місцини. Усі дороги з перевалу – це так ніби ти їдеш вже не на велосипеді, а на мотоциклі: забудь про вкручування, лише пильнуй гальма.

смт. Ясіня

Вид з перевалу

Пролітаємо поворот на Буковель, нарешті сонце виходить і трава знову майорить яскраво-зеленими барвами. Не зчувшись вже у Татарові, впізнаємо дорогу, якою їхали минулого року, ось він вже такий рідний поворот на Ворохту й Верховину.

Одразу їдемо на залізничну станцію Татарова. Вона знаходиться оддаль від центру, стоїть в плачевному стані. В принципі, якщо не знати, що тут зупиняються потяги, то я би не сказав, що це залізнична станція. Сама будівля доволі цікава, але усі вікна і двері давно заколочені, обписані й обмальовані. Вирішуємо трохи тут відпочити, розклали каремати, гріємося на сонці, якого нам так бракувало вчора. Раптом до нас підійшов котик, ми його нагодували консервованою кукурудзою, він радо з нами погрався й задоволено замурчав.

До потяга ще залишалось чимало часу, ми вирішили з’їздити в центр Татарова, раптом знайдемо цікаве місце, щоб перекусити. Оскільки нічого не знайшли, вирішуємо купити вермішелі й сосисок і десь приготувати їх за Татаровом. В результаті поїхали по дорозі на Ворохту, де, ще по пам’яті з минулого року, попід трасу є дуже мальовничі місця під самою річкою Прут. Проїхали пару кілометрів від центру Татарова, вже навіть до самої Ворохти було небагато,  але ми знайшли хороше місце. Травичка, берег річки, колода, з якої можна зробити лавку. Лише вітер трохи заважав, тож ми обклали пальник, на якому варилась наша вермішель та сосиски, карематом і приготували собі смачнючу вечерю. Це було останнє приготування їжі в Карпатах у цій подорожі, не хотілося звідси їхати. Хотілося тепер кудись у Ворохту, в якій уже були, далі до Верховини чи до Буркута. Але у нас ще були плани пожити пару днів у Львові. Спочатку ми думали і у Львові жити в наметі, це було б теж прикольно, тим паче Ромко обіцяв показати хороші місця, де можна стати з наметом. Але Оксана подзвонила і запропонувала залишитись у неї вдома, тим паче там нікого в дні нашого візиту бути не мало. Ми погодились і не пошкодували. 

р. Прут

Годинки о сьомій вечора знову повернулися до Татарова, вже остаточно розмістились на вокзалі. Добре, що там були ряди сидінь під накриттям, на яких ми потім спали, чекаючи на свій потяг. До нас знову прийшов котик. Пізніше біля вокзалу збиралися місцеві підлітки, але вони не надовго тут затрималися. Після дев’ятої вечора повз Татарів мав їхати коломийський потяг, якийсь веселий дідусь, схожий на Мольфара, прийшов саме сідати на цей потяг, з ним був якийсь молодший дядько. Вони сіли біля нас і говорили про своє. Дід розказував про походи по гриби, як він ходить далеко в гори з ночівлею і назбирує стільки, скільки нікому не снилося. Коли зайшло сонце стало враз холодно, ми повкладалися в спальники, але не лежали, а сиділи в них. З часом хотілося спати, але щоб не проспати потяг, ми мали пильнувати. Ближче до півночі почулися завивання, які ми прийняли за вовчі. Хоча ймовірно, що то були все ж собаки. Але коли ви самі на закинутому вокзалі, навколо тьма-тьмуща, а опівночі з гір лунають завивання, то явно є де розгулятися уяві.

Найскладнішим завданням було не заснути, я як міг намагався не відключатись і час від часу питав у Андрія, який сидів за 2 сидіння від мене (на них були наші речі) «Ти спиш? Не спи!». Коли до потяга залишалось хвилин 15, ми перетягли складені в чохлах велосипеди ближче до колії і повтягавши налобні ліхтарі чекали свій «нічний експрес». В татарові потяг стояв 1-2 хвилини, тож ми мали за рекордний час всунутися у правильний вагон з двома велосипедами та двома баулами. Ми це робили настільки активно, що трохи травмували провідника. Коли ми залазили, то якимось чином його штовхнули що він боляче вдарився об свій вагон. Мабуть, він нам пробачив. В такому ж шаленому темпі вантажимо велосипеди на третю полицю і влягаємося на полиці. Після намету і рідного спальника, полиці потяга немов неотесані дошки проти м’якенького ложе. Заснув не одразу, дивився у вікно поки не проїхали Яремче.

Карпати-2012: Рахів - Свидовець - Драгобрат

Прокидатися надто рано сенсу не було, бо перед підйомом в гори треба було ще заїхати в магазин, запастися водою, а торгівля починалась не раніше 8-9 ранку. Пізніше жалкуватимемо, що купили цілу пачку мінералки – це 6 пляшок по 1.5 л кожна. Сталося це тому, що ми планували затриматися в горах довше, а про джерела на Свидовці нічого не чули, та й дощу ми аж ніяк не передбачали. Ранок був спокійний, хмари були лишень де-не-де; в степовій зоні України, наприклад, це зовсім би не прогнозувало дощу. Тому ми з упевненістю навантажили баули водою, звернули з траси і пішли по сільській дорозі-вулиці, котра одразу потяглась вгору, залишаючи обабіч широкі трав’янисті схили, де стояли хатки та невеличкі хліви.

Їхати одразу стало неможливо, тож ми просто пхали велосипеди. Андрій вирішив зняти баул із багажника і нести його на собі, пхаючи лише легкий велосипед. Я не знімав баул, бо вважав, що краще навантажуватиму ноги і руки, тягнучи щось одне і важке, ніж гнутиму спину під баулом.  Почався туристичний маршрут, час від часу ми бачили помітки і таблички з кілометражем. Табличка «11км до Драгобрату» нас тоді зовсім не лякала, хоча саме туди ми дійдемо пішки крізь хмару й зливу, яка нас чекатиме на висоті. Важкий підйом угору компенсувався все ширшими й різноманітнішими краєвидами, які відкривалися з набором висоти. Спочатку ми бачили усе село як на долоні, потім стало видно Чорногірський хребет, звідти якраз посунули хмари. Місцями дорога йшла через ліс, де ми встигали їсти малину й ожину.

с. Кваси залишилось внизу

Вже не 11, а 8.5 км до Драгобрата

З часом вийшли на полонину, на якій стояли господарські будівлі й колиби. Ми полишили велосипеди і сходили подивитися, що там. А там дівчина років 16-18 варила щось на вогні у величезному казані. Вочевидь, тут є молоко, а ми вже трохи потомилися і вирішили підкріпитися. Купили у неї 3 літри молока, 2 випили одразу, а одну пляшку залишили на потім. Молоко було смачне. І не дешеве, за 3 літри заплатили 50грн. Але ж від гуцулки Ксені з полонини!

За полониною дорога стала трохи приємнішою, ніж була в селі та в лісі, тепер це були не дві глибокі колії з камінням, а доволі рівна подвійна стежка. Втім, градієнт зростав і йти вперед було важко. Зупиняємося через кожні 100 метрів як мінімум, відпочиваємо й насолоджуємося краєвидами.

Як тільки вийшли на хребет і вже могли бачити його північні схили, що були вкрай крутими і нагадували урвище біля Хустського замку, з півночі почали сунути хмари, хмари явно дощові. Ми вже морально готувалися до дощу й попри те, що зголодніли продовжували йти. Contra spem spero. Зривався сильний вітер, ми повдягали бафи на шию, потім і куртку довелося вдягти. Підкорили Малу Близницю, біля вершини стоїть пам’ятний знак про загибель трьох туристів взимку ще в кінці 80-их років. Попереду ще Велика Близниця, трохи змерзлі й обвітрені йдемо далі і входимо в хмару.  Це незабутнє відчуття, коли входиш в хмару. Її ми ще бачили знизу і вже уявляли собі, як буде там нагорі, коли ми увійдемо в цей сіруватий клубок. Видимість одразу обмежується десятками метрів в кращому випадку, але поки не почався дощ так йти доволі цікаво, єдиний мінус полягає в тому, що вже не бачиш тих краєвидів (вони мали на цій висоті і з цього ракурсу бути ще цікавішими), які би побачив за безхмарної погоди. 

Зрештою дійшли до Великої Близниці, висота над рівнем моря 1881 метрів, майже 2 км, поки найвища точка на якій я був взагалі і з велосипедом зокрема. Фотографуємо по-швидкому, бо вже починається дощ. Якраз тут, на вершині, з хмари, в якій ми перебували, він і пішов. Спочатку не надто потужний, а потім справжня злива, падав навіть мокрий сніг. Швидко одягаю дощовик. 

Тепер нам доведеться переважно спускатися, а це в таку погоду ще небезпечніше, ніж підійматися. З правого боку (тобто, з півночі) Свидовець, як я вже писав, має круті обриви, тому ми намагаємося триматися лівого боку дороги і уважно пильнувати, щоб раптом не полетіти донизу. Я зняв баул і взяв його собі на плечі, бо тепер так і справді було легше спускатися, оскільки велосипед разом з баулом контролювати на спуску просто нереально і він міг без мене «канути в Лету». На спуску з Близниць помітили туристів, що сховалися під наметом, ми їх бачили попереду нас ще як були на полонині біля Квасів. Виявляється, вони вирішили перечекати дощ і йти далі. На секунду я також думав про це, але коли ти вже майже змок, тим паче на схилі вітряної гори залишатися немає сенсу. 

Ми йшли далі. Все, що бачили – це в’язкий коричневатий ґрунт, камінці і специфічна рослинність (як потім прочитав, субальпійська, тобто така, яка росте на середніх висотах в Європі, переважно в Альпах, але й тут також). Думок в голові майже не було, був якийсь спокій, розуміння того, що треба просто йти, адже якось воно буде і кудись ми таки вийдемо, хоч і наосліп. Погоду вибрати не можна, сину… Хоч дощі й не рідкість в цих місцинах, але бачив багато фотографій в інтернеті зі Свидовця, де жодної хмарки не було і люди проходили увесь хребет, спостерігаючи усю ту довколишню красу. З нашим щастям можна радіти хоча б тому, що бодай щось ми побачили і спустилися живими до Драгобрата. Але до Драгобрата ще було далеченько. Проминули гору Жандарм, потім знову спуск і дорога почала розходитись, ми вирішили триматися лівої, бо пам’ятали, що з правого боку урвище. Потім ми почули якісь голоси і почали самі подавати голосові сигнали. Вже не пам’ятаю, що саме ми кричали чи свистіли, але з часом знайшли двох чоловіків. Вони були з турклубу університету Шевченка. Пояснили нам, що до Драгобрату, через який ми збиралися виходити зі Свидовця, треба йти праворуч. Дощ ще ляпав, але вже не такий. 

Поступово доходили до Драгобрата, йшли поміж пустих будиночків, які функціонують чомусь лише взимку. З людей там були лише робітники, що добудовують ці ж будиночки. Дорога же гірша ніж в горах. Принаймні поступово розвиднюється, чи то ми спускаємося з хмари, чи вона сама тікає. Звідси нам дорога вздовж річки Свидовець аж до Ясіні, але потомлені, ми шукаємо місце для ночівлі. Нарешті пройшли територію курорту, зайшли в ліс, через який йде класична «таёжная» болотяна дорога поміж густого старого лісу. Часом проїжджають вантажівки чи джипи, які щось везуть на будівництво в курорті. Достатньо відійшовши від Драгобрата, шукаємо місце для намету. Оскільки все мокре, треба знайти принаймні місце не в низині, не надто намочене дощем. Недалеко від дороги стоїть столик із лавками, поруч достатньо простору для намету. Певно, в цьому місці не раз ночували люди. Ми також вирішили тут зупинитися.  Швидко розкладаємо намет, перевдягаємося у те, що з речей залишилося сухим (важливо завжди речі замотувати в пакети всередині баула), стає враз тепліше.

Води цього дня було аж занадто багато.

Молоко, що ми протягли з полонини, прокисло, тож я залишаю його на вулиці на ніч, щоб зранку воно дійшло до кондиції і стало смачним кислим молоком. Баули знімаємо з велосипедів і складаємо в тамбурі, дощик знову покрапує, доводиться готувати вечерю на пальнику прямо в наметі, хоч нічого не спалили, все чітко. Повечеряли близько шостої години, можна й спати лягати, тим паче після такого дня, коли ми напевно кілометрів 15-20 пройшли пішки, тягнучи велосипеди й 50-літрові баули. Дивилися ми тепер як барани на ті пляшки води, які дарма возили. Але то була моя улюблена «Шаянська», тож пити я її продовжував з насолодою. Застуда вже майже минула, я доточував останні запаси ліків і відчував себе майже здоровим попри «гарячу» свидовецьку високогірну сауну протягом дня. Коли дощ взагалі змовк, вийшов на вулицю трохи помилуватися лісом. Височезні сосни навколо, все дуже зелене, навіть трохи малини надзьобав. Потім ми слухали в наметах музику, дивилися фотографії за день, доїдали те, що ще лізло, бо навіть для прийому їжі були втомлені. 

Карпати-2012: Хуст - Кваси

Виліз з намету, навколо все мокре, виходить, дощ був добрячий. Біс з тим, що був вночі, але зранку теж щось накрапало. Ми ще деякий час посиділи в наметі, потім вилізли, почали складатися, як знов замрячило. Були вже знов кинулися розкладати намет, але вчасно одумалися і швиденько втекли із замкової гори. Хмарно-дощове небо не додавало ентузіазму їхати, тим паче за маршрутом у нас був від’їзд в гори, де дорога була явно не асфальтованою, а за дощів там проїхати було б нереально. Спустилися в місто, побачили досить цікаву церкву і поїхали в бік вокзалів. Вирішуємо зрізати дорогу до Рахова, якщо вийде сядемо на електричку чи автобус. Чомусь нам здавалося, що якісь потяги чи електрички з Хуста в напрямок Рахова все ж ходять, але, коли під’їхали до залізничної станції, дізналися протилежне. Сама станція – це ледь не згнила задрипана будка. Не бачив ще таких убогих залізничних пунктів, зазвичай залізничні станції навіть в найзадрипаніших селах більш-менш доглянуті. Але не на заході, бо за кілька днів ми ще будемо вражені вокзалом смт. Татарів на Франківщині. На щастя, поруч із цією залізничною будкою був автовокзал, у нас була надія проскочити 100км до Рахова на басі.

На вокзалі помітив, що мій спідометр не рахує пройдену відстань. Я одразу почав регулювати датчик, котрий тримається на одній зі спиць переднього колеса. Нічого не допомагало, я лише розламав пластмасове кріплення, тож тепер спідометр взагалі би не працював, бо датчик їздив по спиці. Ненавиджу, коли стаються навіть такі дрібні неполадки. Але треба було пробивати квитки до Рахова, тож я відклав налагодження велокомп’ютера на потім. Пощастило, квитки купили, рейс Хуст-Одеса. До відправлення залишалося більше години, тож ми знайшли на автовокзалі їдальню, де грало якесь місцеве радіо і там навіть поставили Can’t Stop від Red Hot Chili Peppers. Все ставало на свої місця навіть попри зміну маршруту. Поруч з їдальнею знаходився канцелярський магазинчик і я вирішив хоч якось присобачити датчик до колеса, щоби спідометр продовжив працювати. Спочатку думав закріпити датчик до спиці за допомогою пластиліну, та потім все ж взяв суперклей і це спрацювало! Датчик тепер був добре закріплений, проте, як виявиться пізніше, проблема була не в позиції датчика, а в тому, що батарейки вже сідали, до цієї обставини додався дощ, який залив приймаючий елемент спідометра (це вже я дізнаюсь після пригод на Свидовці).

Чекаю на автобус

Автобусом, яким ми мали їхати, виявилася стара Setra з доволі невеликим багажником. На додачу нам дістався принципово придуркуватий водій, котрий не хотів давати нам багажне місця для велосипедів, хоч вони були запаковані у чохли, все як має бути. Мотивував він це тим, що вони замають багато місця. Пізніше ми побачимо, чому саме так нервував цей горе-водій. Все ж ми запхали в багажник велосипеди, а мудак-водій ще наклав на них зверху сумки інших пасажирів, я трохи почав боятися за свою задню касету і перемикач передач, бо поклав велосипед на правий бік, де вони й  були. Секрет того, чому водій так трусився за вільне місце в багажнику, ми розкусили під час дороги. В Солотвиному та Великому Бичкові водій зупинявся, щоб закласти багажник ящиками з мінералкою. Очевидно, він її збирався продати десь на Одещині. Цимес увесь в тому, що мінералка «Шаянська» (до речі, дуже смачна і від того час моя улюблена мінералка, хоч в Києві не знаходив її ніде) коштує на Закарпатті 3 грн за 1.5 л, думаю в Одесі її можна продавати за 7-8грн. Ось таким баригою виявився наш водій. Виявивши такі секрети бізнесу, ми сфотографували номерні знаки автобуса і самого водія, раптом велосипеди отримають пошкодження під час поїздки в багажнику під вагою ящиків мінералки. Єдине, що тоді тішило – це гарні види з вікна автобуса, ми їхали вздовж Тиси, яка водночас була кордоном з Румунією, тож румунські села інколи було видно дуже добре. 

На щастя, в Рахові на вокзалі, де ми зійшли з автобуса, виявилося, що велосипеди цілі й непошкоджені. Склалися і заїхали на залізничний вокзал. Дізналися розклад руху славнозвісного потяга Рахів-Львів і вирішили поки не купувати квитки, адже ймовірніше за все, ми сідатимемо на нього в Ясіні або ще далі вже на Франківщині. За тим під’їхали до центру міста, знайшли кафе в радянському стилі, поставили заряджати телефони, пообідали й відпочили.

Вже вечоріло, а нам треба було десь ставати на ночівлю, отже ми поїхали на північ, вище до Квасів. Дорога плавно йде вгору, скоро ми опинимося між хребтом Чорногора на сході та Свидовець на заході.  Тепер навколо нас вже високі Карпати, найвищі хребти Українських Карпат.

По дорозі думали, що робитимемо завтра: якщо погода буде хороша і не показуватиме на дощ, то, як і планували, спробуємо піднятися на хребет Свидовець і підкорити Близницю, а там вже буде видно.  Щоб зранку було ближче до виїзду в гори проїхали майже до центру села Кваси, зупинилися на старому шкільному подвір’ї. Школа вже давно не функціонувала, поруч були турніки та футбольний стадіон. На турніках саме займалися місцеві турнікмени. Хлопці запевнили, що ночувати тут безпечно, але увечері біля школи збираються діти, тому може бути галасливо. Ми чомусь недооцінили ці слова, бо галас потім був ще й який. Потрохи розклалися, позаймалися на турніках. А годинці о 7-8 вечора тут і справді стали збиратися діти та підлітки, малі грали в хованки так, що інколи намагалися залізти в наш намет. Знову прийшли турнікмени: «А ми вас попереджали!». Порозпитували в хлопців щодо підйому на Близницю, малу вершину якої нам навіть було видно зі місця ночівлі. Кажуть, що вгору автівками навіть заїжджають, хоча місцями й важко. Ми з Андрієм остаточно вирішили підійматися на Близниці, головне щоб з погодою пощастило. Вже як почало сутеніти і батьки забирали своїх дітей зі стадіону, один чоловік на авто з чеськими номерами пропонував заночувати у нього, але ми вже давно розклалися і нам подобалося в цьому місці, тому ми чемно відмовили. Та й не трушно якось раптом проміняти намет на будинок (хоч може дядько нам пропонував ночувати десь в хліву, хтозна).