Карпати-2012: Сколе-Нижнє Висоцьке

  

О шостій ранку ми мали прибувати потягом у Сколе. Я з моїм щастям напередодні саме захворів, тоді якраз був концерт улюбленого гурту усіх часів та народів Red Hot Chili Peppers. Попри хворобливий стан: нежить, соплі, горло - все пройшло чітко. Втім майже усі дні подорожі Карпатами я лікувався на ходу. В потязі почувався вкрай нездорово, постійно пив таблетки, сиропи і засоби для зняття симптомів застуди. Вони стали моїми вечірніми ласощами протягом усього туру.

Щодня після вечері ми кип’ятили воду на чай, але я замість чаю пив свою шипучку. Протягом кожного дня випивав по кілька таблеток і постійно бризкав то в горло, то в ніс.

Попри такий стан було дуже приємно нарешті вилізти з потяга у Сколе. На вулиці трохи прохолодно як на липень, небо оповилося хмарами, але ейфорія від того, що навколо тебе гірський ландшафт і свіже повітря, змушувала сідати в сідло і крутити.

В Сколе ми довго не затрималися, одразу поїхали в напрямку села Урич, де нашою метою була Тустань. Кам’яні брили, які колись слугували фортецею, зблизька може й не виглядають такими монументальними, але коли піднімаєшся на вершину, то відчуваєш справжнє задоволення без жодної на те причини, просто так, відчуваєш якусь дуже просту радість. Радість, яка не вимагає, щоби її штучно підтримували чи викликали. Саме тут знімався фільм з Іваном Миколайчуком за твором Івана Франка «Захар Беркут». Дорога до Уричу була жахлива. Принаймні нам так здалося одразу, але на тлі тих доріг, які нам траплятимуться далі, ця дорога ще була доволі хорошою. Річка Стрий, біля якої ми зупинялися, щоб сфотографувати наповнене річковою коричневою водою русло, супроводжувала нас увесь перший день. В селі Корчин нам вперше трапився місцевий мешканець на велосипеді, було ще рано, тож людей на вулиці вздовж дороги ми майже не бачили. В Тустані всі готувалися до фестивалю, стояли намети для майбутніх відвідувачів. Ми ж туди приїхали ще до часу офіційного відкриття пам’ятки, тому пройшли на територію безкоштовно, полазили по брилам, добре що там побудували досить зручні дерев’яні східці. Хоча, з іншого боку тепер древні камені ще активніше обписуватимуться новітніми посланнями типу «тут був вася зі львова». Знайшли джерело, набрали собі води. Оскільки у мене шалено боліло горло, я намагався акуратно пити холодну джерельну воду, але втриматися і не пити все ж не міг.

Дорога до Тустані, с. Корчин.

р. Стрий

Трохи перекусивши ми поїхали в напрямку Східниці. Не встигли спуститися від Тустані в село, як поруч проїхала група дуже дивакуватих велосипедистів. Не впевнений, що вони їхали здалеку, бо були на звичайнісіньких «Українах» та «Аїстах» і везли з собою прив’язані просто до багажника спальники і каремати. Я такого ще не бачив, можливо, якісь місцеві «екстремали». Дорога на Східницю – це суцільний підйом по гравійній дорозі, якою щодесять хвилин суне фура із деревиною. На щастя, перед подорожжю я змінив свої шосейні шини на більш позадоріжні з протектором, тож тепер їхалося по гравію та камінню не так натужно. Під’їжджаючи до Східниці зустріли туристів з місцевим дядьком-провідником, вони просто йшли пішки. Зупинилися, поговорили, виявилося, що вони з Дніпропетровська, Андрієві земляки. В Східниці були трохи злякалися, що піде дощ, адже почало накрапати, тому ми довго не затрималися і рушили далі дорогою через гори та села до Турки. Дощ припинився, з-за хмар навіть показалося сонце, тож можна було знімати термосветр і їхати в самій футболці.

А навколо були Бескиди, не високі й пологі, радше не гори а схили, але все одно після звичного рівнинного ландшафту все навколо постійно тримає в радісному збудженні, їхати вперед приємно, попри жахливу дорогу, яка за Східницею тільки погіршувалась. По дорозі нам часто траплялась маршрутка Львів-Стрий-Турка (нічого так трикутничок), яку ми, до речі, частенько обганяли.

Вкотре переїхавши річку Стрий за селом Рибник почався ще один підйом, бо виїжджали на хребет. Тепер ми були значно ближчі до гір ніж досі, коли їхали в долині. Між дорогою (яка колись напевно і була асфальтованою, а тепер крізь розсипані камінці де-не-де ледь пробиваються тверді ділянки подібні до асфальту) та вже доволі стрімкими світло-зеленими від сонця схилами туляться невеличкі хатки й ділянки трави, акуратно скошеної і такої зеленої, якої я ніде не бачив. Такої охайності й краси я не очікував побачити в самісінькій глушині, де й дороги путньої немає. Села в цих місцях маленькі, куці, кілька хатин при дорозі чи вздовж річки, такі собі хутори. Зовсім не схожі на гуцульські розкидані по схилам села, тут відстані між хатами набагато менші. В принципі, на Бойківщині села ще доволі типові, не такі специфічно гірські за своїм плануванням як у гуцулів. 

Біля річки зупиняємося, Андрій пішов вмитися, я ж прийняв чергову дозу ліків, які заїв гематогеном. Не знаю, наскільки гематоген допомагає підтримувати сили, але явно не заважає. Андрій гематогену не їв, бо у нього був один неприємний досвід коли в одній поїздці наївся гематогену, а потім ледь не отруївся. Я не вірив, що це могло трапитися через цей невинний батончик, тому запасся ним на пару днів, щоб додатково підтримувати сили. За кілька кілометрів знову спускаємося в долину Стрия, село Ясениця, тут ми довго шукали магазин, щоб купити якогось питва (вода та сік). Магазинчик був якраз біля сільського стадіону. Люблю заїжджати на стадіони, для мене завжди важливо побачити, яке ставлення до фізкультури та спорту в тому чи іншому населеному пункті. В Ясениці були непогані турніки, я навіть трохи позаймався аби не втрачати форму, хоча хвороба таки давала знати про себе. На згадку наклеїв динамівський стікер «Славетна Команда з берегів Дніпра» на стовпчику турніка. 

Сонце вже добряче нагріло повітря, вже навіть футболка стала мокрою, але від того ставало лише приємніше їхати далі. Мені завжди краще їздити в спеку, ніж коли дощить чи холодно. Єдиний мінус спеки – це велика витрата води і, відповідно, потреба постійно поновлювати її запаси. Ми вже традиційно випереджали свій графік, бо планували спочатку бути в Турці десь ближче до вечора і стати на ночівлю за містом, але приїхали в столицю бойків годинці о третій дня, тому спершу покаталися крихітним центром, побачили кілька церков, оцінили тунель під залізничним містком, купили води та й поїхали далі. Не скажу, що Турка мене розчарувала, але я очікував побачити її якоюсь більш автентичною, ще й цей титул бойківської столиці надавав особливого шарму. Можливо, ми не так багато часу там провели і не встигли відчути її дух, але як каже Оксана, «чітка (чіткіша тільки Мостиська), але затуркана, бо це Турка». 

Центр м. Турка

Виїхавши за місто по затяжному підйомі ми вже починали думати про відпочинок, але до заходу сонця було чимало часу, тож треба було крутити. Тактика «їдь завжди, коли можеш» – правильна, адже ніколи не знаєш, що тебе чекатиме в наступні дні подорожі. Тому якщо все навколо дозволяє, то ніколи не треба зупинятися, навіть якщо вже й проїхали заплановане на день.  Перевиконав план на сьогодні, значить на завтра буде менше – дієвий лозунг! Тим часом з боку Польщі, яку за бажанням можна було розгледіти на горизонті, насувалися страшні хмари і ми вже уявляли як розкладатимемо намет під акомпанемент зливи. Втім, неспішно доповзши до села міського типу Бóриня, ми вже остаточно налаштувалися десь ставати на ночівлю. Але вода знову закінчилась, тому ми шукали магазин, у п’ятницю увечері, як виявилося, це проблематично. Магазин ми все ж знайшли, місцеві підказали. Дядько років 50-ти сказав щоби ми почекали, бо продавчиня пішла кудись по справах. Чекали ми довгенько, тим часом дядько трохи порозпитував, як це ми отак подорожуємо, чи не страшно і як ми виживаємо. За всі подорожі відповіді на такі питання вже стали автоматичними, але цікаво, коли люди діляться своїми баченнями твого способу проведення часу. Дехто ніби жаліє, що ми спимо серед поля в наметі, дехто заздрить, що можемо кинути все й поїхати, куди кличе серце, декого цікавить ціна велосипеду й його технічні характеристики. Насправді в своїх подорожах я скоріше прагну втекти від людей, тому ніколи не шукаю приводів зайвий раз поговорити, але коли це трапляється саме собою, то завжди цікаво послухати інтерпретації щодо твого власного доволі незвичного для інших досвіду.  Більшість людей, можливо  із ввічливості, схвалює чи навіть захоплюється незнайомцями, які подорожують країною на велосипедах, проте часто й застерігають або ж підказують навіть тоді, коли не шукаєш допомоги.

Зрештою дочекавшись поновлення роботи магазину, купили соку і води для приготування рису та чаю, більше нічого не було потрібно. Вирішили зупинятися на нічліг як тільки виїдемо за Бóриню. Це зайняло ще добрий десяток кілометрів, бо село довге, вздовж річки, за ним ще невеличкий хутір Штуковець, потім ще один підйом і ось відкривається гарний вид на село Нижнє Висоцьке, якраз місце щоб заночувати. Проблема була в тому, що місце придатне для розкладання намету було на чиїсь ділянці, хоч там просто росла трава. Трава була висока, тож ми її добряче потоптали за увесь час перебування в нашому тимчасовому таборі. Далеко від дороги не відходили, бо вже добряче потомилися, за день по жахливим дорогам і з майже повними 50-літровими баулами кожен проїхали більше 110 км. Намет поставили біля деревець, що притулилися біля дерев’яного тину з двох горизонтальних колод. З дороги нас було видно тільки тим, хто їхав по узбіччю, а там проїжджали тільки місцеві на возах чи фірах. Одна така весела компанія бойків двічі проїжджала повз нас. Ми на той час вже поставили намет і розляглися поруч на карематах. Було тепло, сонце ще не сідало. Ми просто лежали, пили сік, я дивився на карту, Андрій переглядав фото, що він зробив за день. Так-от, перший раз бойки мовчки проїхали повз нас, але точно помітили і якось так дивно подивилися. Другий раз вони ледь не зупинилися і щось кричали, наскільки ми могли розчути, вони попереджали нас, що розкажуть хазяйці цього поля, що ми витоптали її траву. Хоч і звучало це доволі жартівливим тоном, але чи то ми ще не звикли до бойківського норову, чи то бойки й справді були трохи, як кажуть, нарвані.

с. Нижнє Висоцьке

Увечері був напрочуд гарний захід сонця, хмари пішли кудись в бік Польщі, тож дощу ми вже не боялися, приготували рисову кашу, додали консервованих овочів для присмаку, вийшло дуже смачно й поживно. Ми ночували серед Бескидів, перед очима широка зелена долина Стрия, пологі спуски таких же зелених гір, які поступово чорніли із заходом сонцям, але захід сонця довелося чекати доволі довго, в цей час на Луганщині вже давно стоїть ніч напевно, а тут світило як уранці.

Заробивши приємну втому протягом дня все ж вкладаємося в намет. Спати доволі тепло, тож пірнаєш в спальник в самих трусах. Хочеться щоб такий приємний день не закінчувався  й, чіпляючи на голову ліхтарик, виходжу з намету подивитися на зірки.