Карпати-2012: Драгобрат - Татарів

Зранку цього дня нам не було куди поспішати, тепер треба було лише дістатися до найближчої залізничної станції і звідти вже потягом їхати до Львова. На той момент, ми ще не знали, де сідатимемо, але знали, коли – після півночі, приблизно тоді потяг Рахів-Львів відправляється з Рахова. Втім, спочатку ми думали сісти у нього в Ясіні, а в результаті сіли в Татарові. Добре виспавшись доїдаємо те, що у нас залишилося – банка шпротів та кисле молоко. Їсти це разом резону особливого не було, тож кожен з нас обрав свій шлях широкий, я випив кисле молоко, яке за ніч ще краще прокисло і тепер було смачнішим від кефіру, Андрій з’їв шпроти. Єдине чого ми боялися, що погода звідучора остаточно зіпсувалась і доведеться доїжджати до Ясіні під дощем. На щастя, нічого не крапало, а хмар ми бачити не могли, бо були в густому лісі. Виїхали на дорогу, що сполучає курорт Драгобрат і смт. Ясіню. В сухий період шлях був би доволі непоганим, але після вчорашньої зливи спуск донизу став небезпечним. Час від часу доводилося злазити з сідла і проходити небезпечні відрізки пішки. Гальмівні колодки відпрацьовували по максимуму, навіть на спусках з перевалів я так наполегливо на гальмував. Після кількох кілометрів їзди в лісі, виїжджаємо на берег річки Свидовець, нарешті видно небо, воно досі сіре й захмарене. Дорога вже не така крута, проте покриття, якщо це можна так назвати, стає більш кам’янистим. Поступово річка з маленького гірського потічка стає ширшою. Близько десяти кілометрів дороги, на якій від постійного гальмування дуже болять руки, і ми виїжджаємо на трасу, ми вже в Ясіні, або в Ясінях, як кажуть в множині місцеві.

р. Свидовець

Село розкинулося на широких зелених схилах в улоговині серед найвищих хребтів Українських Карпат. Найперше, що ми зробили – це знайшли залізничний вокзал, тут він набагато більший ніж в Хусті та Рахові, навіть працює, о диво. Беремо квитки на рахівський потяг, але не з Ясіні, а з Татарова, він має бути там десь о третій ночі. Минулого року ми їхали через Татарів на Верховину, тож вирішили замкнути коло і проїхати через перевал на Франківщину, тим паче мали майже цілий день попереду. Відчуття, що ми скоро поїдемо з Карпат наче й не приходило, вже настільки звикли до режиму подорожі, що й не уявлялося, що увечері не розкладатимемо намет. Вже з квитками їдемо в центр Ясіні, де шукаємо місце, щоб попоїсти. Заїжджаємо на місцевий ринок, розпитуємо в жіночок, які нам одразу вказали на якусь кафешку поблизу. Оскільки ми вже добряче зголодніли, часу перебирати не було. Вибір не був надто багатим, але ми наїлися і були готові підкорювати Яблунецький перевал. Дорога хороша, тож їдеться приємно, а підйом майже не помічається, бо за майже тижневий час подорожі вже звикаєш до руху вгору з нелегким баулом. На перевалі сувенірний ринок, але ми там нічого собі не обрали, та й до того вже мали достатньо традиційних магнітиків, що нагадують про відвідані місцини. Усі дороги з перевалу – це так ніби ти їдеш вже не на велосипеді, а на мотоциклі: забудь про вкручування, лише пильнуй гальма.

смт. Ясіня

Вид з перевалу

Пролітаємо поворот на Буковель, нарешті сонце виходить і трава знову майорить яскраво-зеленими барвами. Не зчувшись вже у Татарові, впізнаємо дорогу, якою їхали минулого року, ось він вже такий рідний поворот на Ворохту й Верховину.

Одразу їдемо на залізничну станцію Татарова. Вона знаходиться оддаль від центру, стоїть в плачевному стані. В принципі, якщо не знати, що тут зупиняються потяги, то я би не сказав, що це залізнична станція. Сама будівля доволі цікава, але усі вікна і двері давно заколочені, обписані й обмальовані. Вирішуємо трохи тут відпочити, розклали каремати, гріємося на сонці, якого нам так бракувало вчора. Раптом до нас підійшов котик, ми його нагодували консервованою кукурудзою, він радо з нами погрався й задоволено замурчав.

До потяга ще залишалось чимало часу, ми вирішили з’їздити в центр Татарова, раптом знайдемо цікаве місце, щоб перекусити. Оскільки нічого не знайшли, вирішуємо купити вермішелі й сосисок і десь приготувати їх за Татаровом. В результаті поїхали по дорозі на Ворохту, де, ще по пам’яті з минулого року, попід трасу є дуже мальовничі місця під самою річкою Прут. Проїхали пару кілометрів від центру Татарова, вже навіть до самої Ворохти було небагато,  але ми знайшли хороше місце. Травичка, берег річки, колода, з якої можна зробити лавку. Лише вітер трохи заважав, тож ми обклали пальник, на якому варилась наша вермішель та сосиски, карематом і приготували собі смачнючу вечерю. Це було останнє приготування їжі в Карпатах у цій подорожі, не хотілося звідси їхати. Хотілося тепер кудись у Ворохту, в якій уже були, далі до Верховини чи до Буркута. Але у нас ще були плани пожити пару днів у Львові. Спочатку ми думали і у Львові жити в наметі, це було б теж прикольно, тим паче Ромко обіцяв показати хороші місця, де можна стати з наметом. Але Оксана подзвонила і запропонувала залишитись у неї вдома, тим паче там нікого в дні нашого візиту бути не мало. Ми погодились і не пошкодували. 

р. Прут

Годинки о сьомій вечора знову повернулися до Татарова, вже остаточно розмістились на вокзалі. Добре, що там були ряди сидінь під накриттям, на яких ми потім спали, чекаючи на свій потяг. До нас знову прийшов котик. Пізніше біля вокзалу збиралися місцеві підлітки, але вони не надовго тут затрималися. Після дев’ятої вечора повз Татарів мав їхати коломийський потяг, якийсь веселий дідусь, схожий на Мольфара, прийшов саме сідати на цей потяг, з ним був якийсь молодший дядько. Вони сіли біля нас і говорили про своє. Дід розказував про походи по гриби, як він ходить далеко в гори з ночівлею і назбирує стільки, скільки нікому не снилося. Коли зайшло сонце стало враз холодно, ми повкладалися в спальники, але не лежали, а сиділи в них. З часом хотілося спати, але щоб не проспати потяг, ми мали пильнувати. Ближче до півночі почулися завивання, які ми прийняли за вовчі. Хоча ймовірно, що то були все ж собаки. Але коли ви самі на закинутому вокзалі, навколо тьма-тьмуща, а опівночі з гір лунають завивання, то явно є де розгулятися уяві.

Найскладнішим завданням було не заснути, я як міг намагався не відключатись і час від часу питав у Андрія, який сидів за 2 сидіння від мене (на них були наші речі) «Ти спиш? Не спи!». Коли до потяга залишалось хвилин 15, ми перетягли складені в чохлах велосипеди ближче до колії і повтягавши налобні ліхтарі чекали свій «нічний експрес». В татарові потяг стояв 1-2 хвилини, тож ми мали за рекордний час всунутися у правильний вагон з двома велосипедами та двома баулами. Ми це робили настільки активно, що трохи травмували провідника. Коли ми залазили, то якимось чином його штовхнули що він боляче вдарився об свій вагон. Мабуть, він нам пробачив. В такому ж шаленому темпі вантажимо велосипеди на третю полицю і влягаємося на полиці. Після намету і рідного спальника, полиці потяга немов неотесані дошки проти м’якенького ложе. Заснув не одразу, дивився у вікно поки не проїхали Яремче.