Анатомія Бердичева. Лютий дороговказ.

Місто Бердичів - один із яскравих, але підзабутих  урбан-типажів, що примостився під Гнилоп'яттю на межі історичної Волині, Брацлавщини та Київщини. Протягом історії Бердичів був містом контраверсій та конфліктів. Спочатку Кривонос, а потім Самусь з Палієм билися проти шляхтичів, пізніше український підпільник Орел знищував комуністів, а хасиди сперечалися з мітнагидами. Поляки, євреї й українці мирилися та сварилися.

Їхати з Києва можна із самого ранку: регіональними потягами в бік Шепетівки та Рівного.

Цікавий факт: 5 травня 1920 року на залізниці в Бердичеві відбулась зустріч Головного Отамана УНР Симона Петлюри та Маршала Польщі Юзефа Пілсудського.

З вокзалу йдемо широкою Европейською вулицею, головною транспортною артерією середмістя. Стадіон "Прогрес" біля заводу із такою ж назвою. Свіжі бігові доріжки і непогані трибуни.

Совєтський готель, в якому нема кого селити. Туристів у місті буває не так багато, як могло би бути.

Площа Центральна, Бердичів тут - столиця світу, а Дубаі північніше Тель-Авіва.

Поруч Леон поставив тут пам'ятник пивному кухлю.

Костел Святої Варвари. Оноре де Бальзак тут вінчався з графинею Ганською. Якось він написав про Бердичів:  «Будинки в місті танцюють польку, одні нахилені вправо, інші — вліво, ще інші — наперед». В цьому легко переконатися, обійшовши дворики будинків різних архітектурних стилів, що туляться під різними кутами один до одного. Про це далі.

Йдучи з вокзалу Европейською вулицею ви натрапите на більшість цікавинок містечка. Це Святомиколівська церква.

Меморіял героям війни та Небесної сотні. В Бердичеві народилися три загиблі герої українсько-російської війни: Старіков, Реготун та Дульчик.

Архітектура Бердичева - це багатошарове нагромадження дореволюційних єврейських будинків зі складськими приміщеннями, приватними цегляними садибами з дерев'яними піддашшями та численними покручами-прибудовами з дерева та інших підручних матеріялів.

З цього дореволюційного будинку, в якому сипляться стіни, хтось переїхав у Попільню, селище за кількадесят кілометрів звідси. 

Якби такі споруди як цей будинок на пл. Соборній-19 реконструйовувалися, то були би справжньою архітектурною принадою Бердичева, як наприклад фахверкові будинки в Ризі чи Клайпеді.

Внутрішні дворики - особлива фішка. Дивне поєднання Одеси та Львова. Виникає незгасне бажання побачити, як там все влаштовано всередині.

Klasztor warowny Karmelitów Bosych. Монастир Босих Кармелітів. Унікальна споруда за українськими мірками. Поєднує фортецю й великий бароковий монастирський костельний комплекс. Збудований ще в 17 столітті за ініціятиви Януша Тишкевича. Частина мощів польского папи Кароля Войтили зберігаються всередині головної споруди комплексу -  костелу.

На території кляштора окрім історичного музею міста нещодавно відкрито музей присвячений Джозефу Конраду (Юзефу Теодору Конраду Коженьовському). Хто не знав, саме тут, в Бердичеві, провів перші роки життя відомий англійський письменник польського походження. Музей сучасний, мультимедійний, фінансували й організовували все поляки. Вхід безкоштовний, але за бажанням можна зробити добровільні пожертви.

На північній околиці міста розміщений один з найбільших єврейських кіркутів (цвинтарів) в Україні. 

Одного дня цілком достатньо, щоб відвідати усе найцікавіше в місті. Бердичів - ідеальний варіянт одноденної подорожі вихідного дня. 

Слава Укрзалізниці й сонцю, якого не було!

В Холодний Яр на велосипедах – 2012

Кам’янка – Грушківка – Буда – Мотронинське городище – Кресельці – Мельники – Медведівка – Трушівці – Худоліївка – Леськи – Червона Слобода – Черкаси – Сміла.

Відстань – 118 км. 1 ночівля.

Надворі стояв кінець квітня, усе навколо вбиралося в зелений камуфляж. Після першої не зовсім вдалої спроби дістатися омріяного Холодного Яру цього разу ми стартували потягом до містечка Кам’янка, а звідти прямісінько в заповідні та сакральні землі для усіх, хто пам’ятає українську історію та цінує природу.

Місцина ця названа Холодним Яром через низку обставин, пов’язаних з рельєфною особливістю території. Місцевість розперезана глибокими ярами і густими лісами; один з цих ярів, найглибший, направду виділявся прохолодою на своєму дні, тож не дивно, що люди так і назвали його. Згодом ця назва перейшла на означення усього великого лісу і навколишніх місцин. Ліс цей, до речі, також особливий, є заповідним реліктовим масивом, пам’яткою природи. В серці лісу на великій відкритій площі знаходиться Мотрин монастир, де в козацькі часи святили зброю та готувалися до захисту Вітчизни. Монастир збудований на території ще древнішого скіфського городища, навколо якого у лісах досі можна віднайти земляні вали, що слугували лініями оборони. Під час народних повстань гайдамаків – Коліївщини  Мотрин монастир та Холодний Яр відіграв також неабияке значення.

Тарас Шевченко не раз згадував Холодний Яр у своїх історично маркованих творах:

…В Яру колись гайдамаки табором стояли,

Лагодили самопали, ратища стругали.

У Яр тойді сходилися, мов із хреста зняті,

Батько з сином і брат з братом одностайне стати

На ворога лукавого, на лютого ляха…

…Дуріть себе, чужих людей, та не дуріть Бога.

Бо в день радості над вами, розпадеться кара.

І повіє огонь новий з Холодного Яру.

 Вже в 20 сторіччі на цих теренах існувала Холодноярська республіка, де українці зі зброєю боролися за свої самостійну державу. Подробиці цієї цікавої сторінку історії України можна прочитати в однойменному творі Юрія Горліса-Горського, який сам був членом холодноярського спротиву.

Одним реченням, в Холодний Яр потрібно їхати!

Почався наш велотур в Кам’янці о 2 ночі, саме тоді прибув наш потяг з Києва. Зі столиці нас їхало двоє, я і Оксана. На вокзалі містечка нас вже чекав Андрій, який прибув з Дніпропетровська на годину раніше. Як виявилося, поки Андрій чекав нас, то з ним заприятелював якийсь місцевий тусовщик Коля і напрочуд переконливо запрошував нас усіх перебути до ранку у нього вдома, поїсти картоплі тощо. Картоплі то ми б хотіли поїсти, але з підозрою відігнавши від себе такі перспективи, ми спакувалися і за підтримки ліхтарів о 3 ночі виїхали з вокзалу. Нашим першим завданням було виїхати за житлову зону і перекуняти до ранку. Зупинилися на узбіччі дороги і полягали в самих спальниках спати. Хоч це був ще квітень, зовсім не було холодно. Покунявши до 6 ранку вирушили безпосередньо до сіл Холодного Яру.

Грушківка запам’яталась безкупольною дерев’яною церквою в центрі села. За Грушківкою ми з’їхали з асфальту та покрутили грунтівкою через поля, трохи потлумачивши карту таки дісталися правильного повороту і заїхали в знаменитий Холодноярський ліс. 

Грушківська церква.

Мальовнича дорога Холодного Яру.

Позаду - Грушківка, попереду Холодноярський ліс.

За лісом вигулькнуло маленьке село Буда, один з центрів повстанського руху. Саме тут росте заповідний 1100-річний дуб Максима Залізняка, одного з ватажків гайдамаків у 18 сторіччі. 

Дуб.

Нині поруч з дубом розміщується етно-ресторан з усіма атрибутами та кілька сувенірних яток. Окрім нас в таку ранню днину тут ще нікого не було, але далі дорогою вже зустрічали не один автобус з туристами. 

За Будою знову виїхали на асфальт, котрий  веде через ліс до Мотриного монастиря і повстанських Мельників. Вздовж дороги трапляються пам’тні знаки: про Гайдамацьку Січ, пам’ятний знак на честь місця козацьких скликів. 

Ненадовго від’їхали від основної дороги, щоб в лісі полазити по валам древнього городища. Залишили велосипеди біля радянського пам’ятника холодноярським партизанам і походили трохи урвистими схилами вже зарослих деревами валів. Ось що таке відчувати історію під своїми ногами.

Здається, той самий "Холодний" яр.

Залишки давніх оборонних валів.

Зрештою, доїхали до Мотриного монастиря. В дворі ходять монашки, підозрілим поглядом зиркаючи спідлоба, навколо будинку, де живе клір – широкі грядки квітів. 

Територія монастиря здалеку.

Багато російськомовних туристів, монастир під московським патріархатом (принаймні тоді був, в 2012). Спустились в яр до озер, в яких колись гартували сталь для шабель та мечів козаки та гайдамаки. Поруч набрали води з джерела. Опівдні почало добряче припікати, тож води взяли у всі наявні у нас ємності. Дорогою натрапили на пам’ятний знак про печери, котрі з’єднували криївки в ярах і монастир, але самих печер знайти так і не вдалося. За півдня проїхали дуже мало, якщо брати до уваги кілометраж, але за цей час побачили чимало цікавого і відчули себе на справді багато в чому доленосній землі.

В селі Мельники ми натрапили на народні вшанування, які тут традиційно щороку проходять саме 1 травня. Було багато унсовців і восвободівців. Виступали політичні лідери, виголошувалися націоналістичні промови. Ми й собі приєдналися й заодно перепочили в затінку біля сільської школи. Зустріли якогось велосипедиста, котрий довго випитував, чи ми з якоїсь організації і здивувався, коли ми відповідали, що ми абсолютно автономні та незалежні велотуристи. 

Віче в Мельниках.

Після віча поїхали до Медведівки, по дорозі я вирішив обігнати бабусю на мопеді, котра їхала увесь час перед нами, я розігнався до 40-45 км/год і за певний час обійшов її, правда тоді довелося трохи чекати Андрія з Оксаною, котрі не долучилися до моєї авантюри. Перекусили трохи в Медведівці і вирушили до річки, саме закортілось скупатися.

р. Тясмин

Рік тому ми були на річці Тясмин в районі Суботова та Чигирина, але тоді так і не скупалися. Цього разу нам не завадило нічого, навіть три похоронні вінки на пам’ять про втоплених на місці нашого купання людей. Вода була достатньо тепла як на 1 травня.

Після тясминського релаксу ми вирушили у напрямку іншої річки – Дніпра. Десь там ми планували стати на ночівлю і нам це вдалося. Але перед тим був підйом по доволі хорошому асфальту і виїзди на трасу Черкаси-Чигирин. Одноманітна дорога тяглась кілька десятків кілометрів, потім почалися села на околицях обласного центру. 

Ми заїхали в Червону Слободу, під’їхали до самого берега, знайшли серед високих зелених парканів місцевих буржуа вільний клаптик землі і поставили намет. З собою ми не брали приладдя для приготування їжі, тому обмежилися купленими в магазині продуктами. 

На ночівлі.

Зранку проїхали всього кілометрів 10 і вже були в Черкасах. Місто сподобалося  чистотою і спокоєм. Автівок на дорогах небагато, вулиці акуратні. 

Покружляли по центру, знайшли супермаркет з кулінарним відділом – тут ми нарешті взяли собі чогось гаряченького на сніданок. Поїхали це все споживати на Пагорб слави, де стоїть подібна до київської Батьківщина-мати тільки значно скромніша в розмірах. Внизу під пагорбом розляглась красива набережна і «долина троянд», на якій троянд ми чомусь не знайшли. 

Дніпро в Черкасах.

Також проїхались до єдиного в Україні буддистського монастиря, але він був зачинений в цей день для сторонніх відвідувачів. Традиційно заїхали на місцевий стадіон, куди ж без цього. 

Буддистський монастир.

Повернувшись в центр і пообідавши в швидкохарчі, вже зовсім розслабились і вирішили не вкручувати до Сміли, а сісти на електричку. Так і зробили.  Хоча по часу, підозрюю, ми би швидше проїхали ті нещасні 40 кілометрів своїм ходом. Зі Сміли ми мали роз’їжджатися по своїх напрямках, Андрій на Дніпропетровськ, я і Оксана – на Київ. Взявши квитки на вечірній експрес ми ще мали купу час, тож покатались по Смілі, потрапили на святкування дня міста, поблукали по зовнішній території закинутого костелу.

Виступ золотоніської реп-групи "Депо".

Катайте Україною, вона того варта!