ВелоШвеція - 2014. Відео.

Відеонарізка зі шведського велотуру.

ВелоШвеція - 2014. День 7. 6 травня. Сіґтуна – Мершта - Стокгольм + дорога додому.

Заключний день шведської мандрівки почався чи не найраніше за всі попередні. Зізнаюся, що я був ініціатором прокидання о 7 ранку, щоб якомога швидше дістатися до автівки і побільше часу провести потім в Стокгольмі. Взагалі у велопоходах прокидатися о сьомій – вже запізно, як на мене, але колеги хотіли висипатися, тому зазвичай ми вилазили з наметів після 7-30/8-00. Єдиний нюанс з раннім доїздом в Мершту полягав у тому, що ми не хотіли тривожити родину Сашкового колеги, тому вирішили навідатися до їхньої садиби за машиною після того, як вони розійдуться по справах. Тож останні 10 кілометрів з баулами ми подолали лише до дев’ятої. Швиденько склалися, вмилися і гайда до столиці.

Прудко дісталися міста, а потім почався квест «де запаркувати авто». З цим в Стокгольмі дуже суворо, що мене, як противника автоекспансії в міський простір, не може не радувати. Паркування дорогі, а зупинитися на узбіччі навіть на аварійці просто так не дадуть. Ми й собі спробували на хвилину пришвартуватися, щоб розібратися в навігаторі. Через пару десятків секунд поруч зупиняється мотоцикліст-дружинник і ввічливо просить продовжити рух. На нашу ремарку, що ми тільки глянемо, як правильно проїхати і не стоятимемо довго, суворо відповідає, мовляв, ні - їдьте  або штраф. На ходу міркуємо, де б залишити авто. Проїхалися по центру, там просто немає місць, на набережній також пусто, заїхали в підземний паркінг - ціни за годину більше десятки єврів, тож ми вирішили рухатися одразу в порт Фрігамнен. Запаркувалися тут втричі дешевше, зняли вели з фаркопа і вже без баулів вирушили на велоекскурсію містом. Часу у нас було, на жаль, лише 2,5 години.

Галявина серед міста.

Від порту їдемо в центр через район Остермальм та величезну галявину Ердет. Тут  всюди бігає дітвора, підлітки грають в футбол, гуляють пенсіонери. Набережною Страндвеґен прямуємо до старого міста – Ґамла Стан. Намагаємося їхати велодоріжками, але українська звичка шурувати крайньою правою смугою інколи бере своє. На набережній припарковано безліч яхт, все ж Стокгольм – місто води, проток, озер річок, великих та маленьких островів. На одному з них  розташований найстаріший район міста – Ґамла Стан. 

Машинець порушує пдр в центрі єврокраїни. Навпроти руху через суцільну.

Водоспад ім. Карла Дев'ятого.

Слотсбакен з обеліском.

В Ґамла Стан стоїть Королівський палац, поблизу центральна площа Сторторґет з обеліском, пам’ятник королю Ґуставу Третьому, водоспад на честь короля Карла Дев’ятого, Палац Рюнінґа, Палац Вранґеля, Шведська Академія. Між цим усім вузенькими вуличками снують незліченні туристи. Багато московитів. Але це ще не найгірше, що нам трапилося в Стокгольмі. 

Вузенькі вулички переповнені туристами.

Попереду парламент.

Поруч зі шведським парламентом, де вздовж стін величної будівлі можна вільно гуляти та їздити на велосипеді, ми побачили бабу-днрівку. Страшна совкового виду жінка стояла з прапором терористів під стінами парламенту з табличкою з приблизно таким змістом «США розпалює війну в Україні, Європо, схаменись». Ми зупинилися, поспостерігали. Оскільки документи залишили  в машині, то накривати падаль і вступати в суперечки було не надто раціонально з огляду на можливе неповернення додому. Ще одного разу ми зіштовхнемося з рашистським фактором, коли нас на вулиці жіночка запитала, чи ми раптом не з Рашки. Пояснили без ускладнень.

The shit.

Ok.

Зліва Міністерство закордонних справ, далі пам'ятник Ґуставу Другому, Міністерство оборони та Національна опера.

Сподобався внутрішній двір Палацу короля, де по периметру стоять жовто-сині гармати та чатові  у вінтажних одностроях національних кольорів. Один з них підійшов до нас і попросив спішитися з велосипедів, бо тут, у внутрішньому дворі, заборонено рух їдучи на велосипеді. Це напевно єдине таке місце у всьому Стокгольмі. Бо місто і справді дуже велофрендлі. Ми подекуди плуталися у велодоріжках – стільки вже їх багато. Суворі роботяги, офісний планктон, панянки в капелюхах – усі ганяють на велах.

В королівському дворі.

Настав час повертатися до порту і вантажитись на паром. Перше, що ми зробили, коли взяли штурмом каюту – видали розпорядження щодо черги прийому душу. Можете собі уявити - ми не милися сім днів. Усе спорядження, спальники і намет, не кажучи вже про одяг, віяли приємним ароматом цнотливих шведських просторів.

Зранку, висадившись в Ризі, ми заїхали на півгодинки в центр за алкогостинцем для Сашкових друзів, і попрямували в бік кордону ЄС та Білорусі. Погода зіпсувалась, почалась злива. Коли проходили білоруську митницю, нас попросили показати усі сумки та баули. Думаю, їм було приємно насолодитися запахами наших невипраних спальників. Запитували документи на велосипеди, натякаючи, що ми можемо везти їх як контрабанду на продаж. У відповідь ледь не були послані. Зрештою, нас впустили в країну бацьки і стабільності. В Полацку закупилися їжею і помчали через Віцєбск на Гомєль. У Віцєбску , поки стояли на світлофорі, з сусідньої автівки помахав якись дядько. Приспускаю скло, а він питає: "Ви часом нє колоради?". У відповідь кажу, мовляв, ні, звичайно, і додаю "Слава Україні!". Дядько радісно відсигналив і побажав успіхів.  

Була вже ніч, але вирішили не зупинятися на проміжну ночівлю, в Україну заїхали о другій ночі, а в Києві були о 5 ранку.

О 7 ранку я завалився домів і ліг відсипатися. Втома від пригод та подорожей – найприємніша втома.

Кінець шведської епопеї.

ВелоШвеція - 2014. День 6. 5 травня. Енґшо – Сіґтуна.

Енґшо – Б’юґшта – Гуммельшта – Енчопінґ – Недергасла – Кіллінґе – Сіґтуна.

Відстань 75 км.

Тривалість їзди 3 години 40 хвилин.

Середня швидкість 20 км/год.

Ранковий старт.

Шостий день був останнім повноцінним велосипедним днем ВелоШвеції. Оскільки ми ночували напевно в найдикішому місці подорожі, то зранку довелося кілька кілометрів пройти пішки, щоб вийти на бодай якусь придатну для їзди дорогу. Швиденько дісталися містечка Енчопінґ, підіймаємся на церковний пагорб. Оточений старим кладовищем тут стоїть храм Ворфру. 

Ворфру.

Довго в місті не затримались і попрямували замикати багатокутник нашої подорожі до Сіґтуни, в якій ми побуваємо вдруге протягом тижня.

Навколо дороги озера, невеличкі дамби, гольф-клуби, скелясті виступи та ліси. Лише вітер дме в лоба.

Вже перед самою Сіґтуною заблукали трохи серед місцевих доріг, повіривши смартфонному навігатору. Перепитавши в місцевих, виїхали до потрібної доріжки, котра подарувала кілька непростих як для рівнинної Швеції підйомів. Але їдеться дуже приємно - навколо дрімучий пагорбистий ліс, сонячні полудневі промінці пробиваються крізь дерева, змушуючи відтягувати баф, бо стає спекотно в шию. В свій перший день ми заїжджали до Сіґтуни зі сходу, в останній день – із заходу. Звідси трохи далі до затишного центру, треба проїхатись вздовж комплексу футбольних тренувальних полів й акуратних кварталів приватних будиночків. Зрозуміло, що всюди велодоріжки. 

Дістаємося вже рідного сіґтунського центру, хлопці передусім йдуть в алкомонополію «Сістем Булаґет», я залишаюсь з велосипедами та спостерігаю за публікою, котра відвідує цей магазин, як я вже писав, єдиний монополіст на ринку, що торгує алкоголем. Переважко заходили туди мужики від 40 до 60 в непоганих костюмах. Жодних асоціальних елементів чи підліткових компаній з проханнями до старших «дядя, купіть нам алкоголь» не було. Потім заїхали вже в «нормальний» продуктовий магазин, де я собі взяв фруктовий сироп. 

Швед заходить в Сістем Булаґет.

З усім цим добром поїхали грітися на сонячній набережній. Попиваючи кожен своє, розляглися на пологих спинках широченних, я б сказав навіть не лавок, а лож. 

Наступного дня нам треба було встигнути доїхати до Мершти, запакуватися, дістатися Стокгольма і бодай трохи дослідити столицю перед відплиттям до Риги. Отже, вирішили їхати з Сіґтуни трасою в бік Мершти і зупинятися між цими населеними пунктами, щоб зранку проїхати не більше 10 кілометрів до місця дсилокації автівки. Нічого кращого ніж ліс попід трасою ми там знайти не змогли. Остання ніч на шведській землі видалася зимною. Традиційно грілися біля вогнища, читали новини з України, зокрема про вату, зашкварену в Одесі, і підстреленого гєпу.

Багаття, Тарас, пальник.

Завтра нас чекає останній велосипедний чекпойнт – Стокгольм, а потім пливемо через Балтику і газуєм додому.

ВелоШвеція - 2014. День 5. 4 травня. Кумлакюркбю – Енґшо.

Кумлакюркбю – Вад – Галлшта – Ес – Вестерос – Іршта – Енґшо.

Відстань 62 км.

Тривалість їзди 3 години 20 хвилин.

Середня швидкість 19 км/год.

 Ранок подарував сонячну і порівняно теплу погоду.

Ранкова кумлакюркбіанська руханка.

Подорожуючи вже п’ятий день ти деякою мірою зростаєшся з велосипедом. Плин життя в тривалому велотурі є особливим розкладом буття. Усе те, що в інший час є роздільним, в такій мандрівці постає як єдиноцілісна трійця – людина, велосипед, баул. Кожна складова є незамінною і водночас неповноцінною без інших. Компактність та мобільність, котру дає тобі поєднання усіх складових, надає особливого відчуття свободи. Так, ти не перестаєш залежати від випадкових несправностей, примх погоди тощо. Але ти як космічний болід усе везеш з собою, не потребуєш для свого виживання втручання. Проте ти дозволяєш втручатися навколишньому середовищу з власної волі, ти в тому числі їдеш у велотур заради втручання в себе нових вражень та краєвидів. Велотуристична діялектика.

Першою метою нашого веловтручання цього дня був Вестерос, центр Вестманландських  земель, одне з найстаріших міст Північної Європи. До Вестероса діставалися хорошою дорогою між селами, тут нам пару разів траплялися велосипедисти і бігуни прямо на дорозі. Все ж таки неділя, люди відпочивають: катають і бігають кроси. Бо в попередні дні на міжміських дорогах такого не спостерігали. Їдемо-їдемо, раптом нас обганяє жінка років 40 на шосейнику, мені стало трохи соромно, я додав швидкості, але з часом, бачачи що мої кулєги не приймають виклику, довелося й собі пропустити жіночку. Соромно, мужики.

Під'їхали до міста. Вивчивши карту на великому стенді біля в’їзної стели, поїхали одразу до центру в міський парк поблизу нової ратуші. Тут влаштували собі сніданок зі шведською какою (хліб у вигляді коржиків) та місцевим паштетом.

Екстремістський сніданок.

Королівський монумент посеред міського парку.

Вестерос красивий. Поєднує середньовічну красу Кюркбакен (Храмової гори) та сучасні квартали з торговими моллами і широкими вулицями з велодоріжками. Кюркбакен – острівець середньовіччя, забудований дерев’яними будиночками, поміж яких снуються вузенькі мощені вулички. Поруч тече річка, що в районі порту впадає в озеро Меларен.

Turbinhus.

Ліворуч на фото зверху - одна з перших турбінних гідроелектростанцій в Швеції, її тут будував місцевий меценат Вейкман.

Центр міста.

Вулицями на Храмовій горі (Кюркбакен).

Відвідали головний храм міста, побудований в 13 столітті. Всередині традицінйо мінімалістично, в підлозі надгробна плита, тут похований один з синів короля Ґустава Вази – королевич Ерік.

Кілька годин без поспіху кружляли містом, заїхали в продуктовий магазин, зависли біля цікавої композиції, котра поєднує фонтан, який б’є прямо з-під плит на одній з площ міста, та черепахи, що його чатує. Фонтан б’є вгору з різною силою та подаючи різну висоту води, подекуди ти навіть можеш спокійно пройти між сантиметровими струменями.

Саша пішов у безкоштовний вуличний туалет.

Зрештою нас чекає дорога, тож виїжджаємо з Вестероса тепер вже на схід. Було вже  пополудні поки ми виїхали за місто, проминувши летовище і всі присілки. 

Запланували зупинитися на ночівлю біля озер поблизу заповідника Енґшосунд. Як виявилося, заповідні території огороджені, тож ми не наважилися навіть соватися туди, адже нам могли впаяти поза вуха добрячий штраф за вогнище серед заповідника. Зійшлися на вельми раціональному компромісі:  шукаємо місцину неподалік від озера, але й не на території самого заповідника. Заїхали в один поворот, що вів до чиєїсь дачі, потім в інший  - все було нам не так. Третій раз звернули на лісову доріжку, котра вивела нас до закинутого подвір’я із садибкою на узгірку. Піднялися на лісистий пагорб. Раптом в низині пробігла пара косуль. 

Нам прямо.

Все, зупиняємося десь тут – вирішили ми. Обійшли пагорб з протилежного боку, обстежили навколишню місцину і поставили намет в трьох соснах, на краєчку лісової галявини. Земля подекуди була розрита вепрами. Косулі мекали в 50-100 метрах від нас. Достеменно не знали, чи ми вже поза заповідником, але вогнище все ж вирішили розпалювати – без нього ми б просто замерзли. Цієї ночі  у нас було найкраще багаття всього туру. Я понаносив каменюк, якими обклали місце для вогню, тож наніч ми навіть не гасили жаровиння. 

Смажимо сосиски.

Вже традиційно довго засиділись на вулиці біля ватри, вслухаючись в звуки косуль, диких птахів та іншої живності. Про всяк випадок їжу наніч повісили в пакеті на дерево, щоб зайвий раз не приваблювати диких кабанів та інших любих друзів туриста. 

ВелоШвеція - 2014. День 4. 3 травня. Кребек - Кумлакюркбю.

Кребек – Беррек – Бйорк – Говнас – Ґоддарбу – Останкіль – Сала – Кумлакюркбю.

Відстань 70 км.

Тривалість їзди 3 години 35 хвилин.

Середня швидкість 19 км/год.

Екватором подорожі не лише цього дня, а й усього туру мала стати переправа паромом через річку в селі Говнас. Цей паром був запланований у нас заздалегідь, за словами Сашка, цього року восени його мали закривати через нерентабельність, тож випала нагода одними з останніх туристів скористатися чи не найстарішим діючим річковим паромом в Даларнському лені (області). Маючи інформацію, що паром  починає курсувати лише після 13-00, ми не особливо поспішали цього ранку. Дозволили собі вперше поспати досхочу, повилазили з наметів лише після 10 ранку. До парома було кілометрів 20 їзди одним з наймальовничіших відрізків за всю подорож. Спочатку ми їхали старезним лісом, серед якого раз-пораз чулося шурхотіння якогось дикого жывёла, а навколо виднілися величезні кам’яні валуни. Гарна втоптана грунтова дорога сприяла швидкій їзді, яку вгальмовувало лише бажання роздивитися довколишню красу, надихатися свіжим весняним північним повітрям.

Перші кілометри четвертого дня.

Красивенна дорога.

Грунтовка закінчилась і почалось вузеньке шосе. Чим далі їхали до парому, тим більше поворотів і підйомів траплялось на шляху. Хоча загалом за всю подорож ми подолали лічену кількість підйомів, найкрутіший з яких припав саме на дорогу між місцем сьогоднішньої ночівлі та паромом.

Попереду Даларна, шведською - долина.

Так живуть шведи в Берреку.

В’їжджаємо в Даларнську область і, несподівано для Швеції (втім, звично для України), асфальт на межі областей змінюється. Не скажу, що якість суттєво погіршилась, але видно, що в Євлеборзі асфальт трохи новіший ніж в Даларні. Останні 10 км до Говнаса їдемо через розкидані вздовж дороги фермерські угіддя та скромні переважно темно-бордові будиночки. І обов’язково з шведськими прапорцями. Тут взагалі напевно 95% усіх будинків мають національні прапори на фасадах чи навіть подекуди на окремо розміщених прапорних щоглах. Часто замість жовто-синього хреста ми бачили спрощений варіант прапора просто в дві смужки жовтого та синього – як прапор України. Це додавало особливого задоволення від милуванням шведською архітектурою.

До Говнаса ще трохи.

Аж ось ми нарешті дісталися парому. Головний тут – старий дідо, як сказав Машинець «дєд без печалі». За послугу сивочолий дідуган бере 50 крон з людини і, здається, 75 з автівки. При цьому не важливо, яка кількість клієнтів, повезе навіть одного. Паром являє собою платформу розмірами 4 на 10 метрів з кабіною для дідугана. Все це жовте щастя тримається обох берегів тросами і пересувається через річку за допомогою дизельного двигуна.

Попереду паром.

Rollin'.

Шхуна білого вождя повертається на Даларнський берег.

На іншому березі вже чекала Вестманландська область, тут знову грунтівка, котра за кілька десяток кілометрів вивела нас на пряму асфальтову дорогу до містечка Сала. Воду ми пили в подорожі не надто активно, що пояснюється погодою, але час від часу поповнювали водні запаси завдяки місцевим. Дорогою до Сали зупинилися біля мальовничого будиночка з шведським та норвезьким прапорами, немолоді господарі чемно набрали для нас води. Якщо десь не було людей, то можна набрати воду на заправках, там завжди є  спеціальні пункти набору води у вигляді шафок зі скляними дверцятами. 
Не доїхавши до Сали десяток кілометрів у нас стався єдиний дорожний інцидент протягом усєї подорожі. Було це так: я їхав першим, Тарас другим, Саша замикав пелотон. Раптом під час гальмування виявилося, що Сашко їхав надто близько до Тараса і під час зупинки трохи зачепив Тарасів велобаул, втратив керування велосипедом і вилетів з дороги в кювет. Нам з Тарасом ніби в заповільненому повторі так кумедно це все виглядало, коли Сашко, залишивши велосипед на схилі, далі перекотившись попрямував до низини. На щастя, падіння було насправді таким м'яким, яким воно здавалося нам зі сторони і жодних наслідків не мало ні для людського потенціялу, ні для техніки.

Поповнюємо водні запаси в шведсько-норвезького подружжя пенсіонерів.

Салу проскочили майже непомітно, проїхались в центр, закупилися продуктами. Через те, що виїхали зранку доволі пізно, то вже починало вечоріти. За містом звернули з траси на міжсільську дорогу, що мала нас вивести наступного дня до Вестероса, обласного центру Вестманланду.

м. Сала.

За селом Кумлакюркбю заїхали в ліс і розбили табір. Вперше ночували не поруч з водоймою, зате неподалік проходила залізнична колія. В Україні це сумнівне задоволення, але тут, якщо якийсь потяг і проїжджав, то настільки тихо, що ми його зовсім не чули. Обрана нами ділянка лісу виявилася достатньо притрушена камінням, подекуди траплялися екземпляри достойні нашого рідного поліського Камінного села.

Увечері вкотре грілися біля багаття, травили історії і готували смачну зупу зі шведськими консервами та рибною пастою.

Розкладаємось на ночівлю.