ВелоШвеція - 2014. День 4. 3 травня. Кребек - Кумлакюркбю.

Кребек – Беррек – Бйорк – Говнас – Ґоддарбу – Останкіль – Сала – Кумлакюркбю.

Відстань 70 км.

Тривалість їзди 3 години 35 хвилин.

Середня швидкість 19 км/год.

Екватором подорожі не лише цього дня, а й усього туру мала стати переправа паромом через річку в селі Говнас. Цей паром був запланований у нас заздалегідь, за словами Сашка, цього року восени його мали закривати через нерентабельність, тож випала нагода одними з останніх туристів скористатися чи не найстарішим діючим річковим паромом в Даларнському лені (області). Маючи інформацію, що паром  починає курсувати лише після 13-00, ми не особливо поспішали цього ранку. Дозволили собі вперше поспати досхочу, повилазили з наметів лише після 10 ранку. До парома було кілометрів 20 їзди одним з наймальовничіших відрізків за всю подорож. Спочатку ми їхали старезним лісом, серед якого раз-пораз чулося шурхотіння якогось дикого жывёла, а навколо виднілися величезні кам’яні валуни. Гарна втоптана грунтова дорога сприяла швидкій їзді, яку вгальмовувало лише бажання роздивитися довколишню красу, надихатися свіжим весняним північним повітрям.

Перші кілометри четвертого дня.

Красивенна дорога.

Грунтовка закінчилась і почалось вузеньке шосе. Чим далі їхали до парому, тим більше поворотів і підйомів траплялось на шляху. Хоча загалом за всю подорож ми подолали лічену кількість підйомів, найкрутіший з яких припав саме на дорогу між місцем сьогоднішньої ночівлі та паромом.

Попереду Даларна, шведською - долина.

Так живуть шведи в Берреку.

В’їжджаємо в Даларнську область і, несподівано для Швеції (втім, звично для України), асфальт на межі областей змінюється. Не скажу, що якість суттєво погіршилась, але видно, що в Євлеборзі асфальт трохи новіший ніж в Даларні. Останні 10 км до Говнаса їдемо через розкидані вздовж дороги фермерські угіддя та скромні переважно темно-бордові будиночки. І обов’язково з шведськими прапорцями. Тут взагалі напевно 95% усіх будинків мають національні прапори на фасадах чи навіть подекуди на окремо розміщених прапорних щоглах. Часто замість жовто-синього хреста ми бачили спрощений варіант прапора просто в дві смужки жовтого та синього – як прапор України. Це додавало особливого задоволення від милуванням шведською архітектурою.

До Говнаса ще трохи.

Аж ось ми нарешті дісталися парому. Головний тут – старий дідо, як сказав Машинець «дєд без печалі». За послугу сивочолий дідуган бере 50 крон з людини і, здається, 75 з автівки. При цьому не важливо, яка кількість клієнтів, повезе навіть одного. Паром являє собою платформу розмірами 4 на 10 метрів з кабіною для дідугана. Все це жовте щастя тримається обох берегів тросами і пересувається через річку за допомогою дизельного двигуна.

Попереду паром.

Rollin'.

Шхуна білого вождя повертається на Даларнський берег.

На іншому березі вже чекала Вестманландська область, тут знову грунтівка, котра за кілька десяток кілометрів вивела нас на пряму асфальтову дорогу до містечка Сала. Воду ми пили в подорожі не надто активно, що пояснюється погодою, але час від часу поповнювали водні запаси завдяки місцевим. Дорогою до Сали зупинилися біля мальовничого будиночка з шведським та норвезьким прапорами, немолоді господарі чемно набрали для нас води. Якщо десь не було людей, то можна набрати воду на заправках, там завжди є  спеціальні пункти набору води у вигляді шафок зі скляними дверцятами. 
Не доїхавши до Сали десяток кілометрів у нас стався єдиний дорожний інцидент протягом усєї подорожі. Було це так: я їхав першим, Тарас другим, Саша замикав пелотон. Раптом під час гальмування виявилося, що Сашко їхав надто близько до Тараса і під час зупинки трохи зачепив Тарасів велобаул, втратив керування велосипедом і вилетів з дороги в кювет. Нам з Тарасом ніби в заповільненому повторі так кумедно це все виглядало, коли Сашко, залишивши велосипед на схилі, далі перекотившись попрямував до низини. На щастя, падіння було насправді таким м'яким, яким воно здавалося нам зі сторони і жодних наслідків не мало ні для людського потенціялу, ні для техніки.

Поповнюємо водні запаси в шведсько-норвезького подружжя пенсіонерів.

Салу проскочили майже непомітно, проїхались в центр, закупилися продуктами. Через те, що виїхали зранку доволі пізно, то вже починало вечоріти. За містом звернули з траси на міжсільську дорогу, що мала нас вивести наступного дня до Вестероса, обласного центру Вестманланду.

м. Сала.

За селом Кумлакюркбю заїхали в ліс і розбили табір. Вперше ночували не поруч з водоймою, зате неподалік проходила залізнична колія. В Україні це сумнівне задоволення, але тут, якщо якийсь потяг і проїжджав, то настільки тихо, що ми його зовсім не чули. Обрана нами ділянка лісу виявилася достатньо притрушена камінням, подекуди траплялися екземпляри достойні нашого рідного поліського Камінного села.

Увечері вкотре грілися біля багаття, травили історії і готували смачну зупу зі шведськими консервами та рибною пастою.

Розкладаємось на ночівлю.

ВелоШвеція - 2014. Вступ та авточастина.

Вступ.

Майдан Незалежності, Київ. Ніч з 31 грудня 2013 на 1 січня 2014 року. Тоді вперше за життя новорічну ніч провів на майдані. Та й взагалі за цю зиму провів в центрі рідного міста більше днів та ночей ніж за всі попередні 25 років життя. Саме тоді ми з друзями почали обережно обговорювати плани на наступну велосипедну весну. Так, ніхто ще не знав, що будуть січневі бійки та блокування беркутів, коктейлі Грушевського і лютнева масакра.  Затишшя в період новорічних вакацій налаштовувало, як це завжди буває зимовими вечорами, на міркування про літні подорожі. Невдовзі Сашко подав ідею поїхати навесні до Швеції. Він уже бував там і дещо знав специфіку та мову. Я ж, наприклад, до того взагалі жодного разу не був закордоном. Але попри невизначеність ситуації в країні й місті та очікувані чималі порівняно з Україною витрати, ця ідея була «прийнята до розгляду».  Олександр запропонував маршрут по центрально-східній частині Швеції, на північний захід від Стокгольма. Також було продумано додаткові бонуси подорожі - власне діставання до Стокгольма. Їхати задумали на авто до Риги через Білорусь, а звідтіля на паромі до шведської столиці, що обіцяло приправити поїздку додатковими враженнями.  Машину Сашко мав залишити у свого колеги в містечку Мершта, що за 50км від Стокгольма. Загалом веломаршрут виходив радіальним кілометрів на 500.

Отримавши всі необхідні «бомаги і макументи» у вигляді віз, квитків на пароми та ризький хостел, 26 квітня увечері ми зібралися на київській Воскресенці, щоб наступного дня о 4 ранку почати наш нордичний євротріп.

Київ – Рига – Стокгольм. Авточастина.

Сашкова Тайота і велофаркоп був завантажений ще до сходу сонця. Оперативно виїхали з Києва близько 5 ранку, щоби до півночі здолати 1100 км і зачекінитись в нашому ризькому хостелі (Riga Style Hostel). Білоруський кордон проходимо доволі швидко, заправляємся дешевим мазирським бензином і вперед широкими і доволі якісними дорогами Білорусі. В дорозі слухаємо гуру Андрія Миколайчука і морально готуємося до єврокордону.

Білоруська пастораль. Перекус.

Черга з фур поблизу в’їзду до Латвії нас добряче налякала, але ми всунулися в окрему пасажирську чергу на митниці і вже були в передчутті подолання останньої бюрократичної сходинки на шляху до нашого євроолімпу. Білоруси довго не хотіли нас випускати, бо прізвище Тараса виявилося таким же як і одного з українських нардепів, які вважаються в країнах помийного союзу після революції нев’їзними. Погранці довго «щолкали по углах» на кантупері, до нас прислали чувака з міліцейською тонфою на камуфляжі. Думали, що зараз ще й гвинтокрил спецназу прилетить затримувати євромайданутих бандєровцов.

Зрештою, ми нарешті в Латвії, де дороги, принаймні в східній частині, дещо гірші ніж в Білорусі. Тарас з Сашком почергово змінюються за кермом, один я байдикую, бо не кермую і посвідки не маю. Вже стемніло, а до Риги ще довго. Була пропозиція заночувати в наметі не доїжджаючи до міста, а в хостел заселитися вже наступного дня, проте ми продовжували мчати до головного прибалтійського порту. Десь по 11 вечора ми нарешті в’їхали в місто, а рівно опівночі заселилися в хостел, позаносили всі свої речі, велосипеди і вляглися. Авто можна було на ніч залишити на вулиці, а вже зранку треба було йому шукати законну автостоянку, котрі, до речі, в Ризі дуже недешеві. 

On tour. Riga.

Добряче вимившись після дороги і приготувавши українську гречку на кухні латвійського хостелу в понеділок зранку вийшли гуляти містом, на щастя хостел розміщувався на межі з історичним центром неподалік від затишної зеленої зони парків та водойм. Блукали вузькими й не дуже вуличками, відмовлялися від екскурсій російськомовних гідів та тролили місцевих бомжів. Підійшов бородань до нас зі словами «помогітє рускому бомжу». «Так а ми нє русскіє, ми бандерівці», - після цього він до нас не чіплявся. Загальновідомо, що Рига – відсотків на 70 російськомовне місто з великою кількістю ватного населення. Після обіду взяли велосипеди і покаталися не лише по центральній частині, а виїхали трохи подалі в житлові квартали. Вразила кількість велодоріжок, хоча потім в Швеції ми зрозуміли, що в Ризі їх ще не так багато. 

Центральна площа м. Рига. Видно собор Св. Петра та Мелнґалвю намс.

Набережна Дауґави і їхній ризький Московський міст. Дуже подібний до київського, здається, один архітектор будував.

Барикади 1991. Пам'ять.

Ризька катедра, закладена в 1211 році.

Реконструйовані середньовічні міські мури на вуличці Торня.

Національна опера Латвії в будинку, котрий колись був заводом.

Увечері прогулялися вечірнім центром, зустріли Тарасового однокурсника, місцевого, посиділи в цікавому закладі штибу середньовічної корчми для яких-небудь тевтонців з живою музикою. 

Так виглядав наш номер в Riga Style Hostel. Раджу.

Велопереїзд.

Наступного дня ми вже мали вирушати паромом до Стокгольма. Зранку забрали авто з парковки, закупилися продуктами і поїхали до порту. Забронювали собі перше місце в черзі на пором і влаштували farewell party з місцевим квасом та чарівними куплетами Миколайчука. Кілька годин очікування і у нас вже є вхідні квитки до каюти на поромі, заїжджаємо всередину судна, штурмуємо каюту і йдемо на верхній облавок. Доки не стало вкрай холодно прогулювалися по судні, потім зійшли всередину, де розміщувалися різноманітні магазини та бари. Ще й вдалося подивитися матч Реала і Баєрна в одному з пабів корабля. Спалося на полицях каюти міцно й солодко. Сама ж каюта була чимось типу великого купейного номеру з власним душем суміщеним з туалетом. Оскільки нас було троє, а полиць в номері четверо, то одна з них слугувала обіднім столом. Можна жить!

Перші в черзі.

З борту оглядаємо вантажний порт.

Маяк в Балтійському морі.

В каюті.

Зранку поснідали в їдальні корабля, оцінили похмуру і значно холоднішу шведську погоду, дочекалися відкриття трюму, і знову першими з усіх автівок на судні вивантажилися на королівську землю Швеції. За нашим планом сам Стокгольм ми мали дослідити вже наприкінці подорожі, перед зворотнім переправленням через Балтику. Тож одразу вирушили до містечка Мершта, де в дворі будинку Сашкового колеги залишили авто. Тут також склали велосипеди й баули, трохи перекусили на автентичній шведській депутатській кухні (бо господар хатини ще й був місцевим депутатом) і вирушили на північ уже нарешті на велосипедах.

Далі буде.