четвер, 20 листопада 2014 р.

В Холодний Яр на велосипедах – 2012

Камянка – Грушківка – Буда – Мотронинське городище – Кресельці – Мельники – Медведівка – Трушівці – Худоліївка – Леськи – Червона Слобода – Черкаси – Сміла.

Відстань – 118 км. 1 ночівля.

Надворі стояв кінець квітня, усе навколо вбиралося в зелений камуфляж. Після першої не зовсім вдалої спроби дістатися омріяного Холодного Яру цього разу ми стартували потягом до містечка Камянка, а звідти прямісінько в заповідні та сакральні землі для усіх, хто памятає українську історію та цінує природу.
Місцина ця названа Холодним Яром через низку обставин, повязаних з рельєфною особливістю території. Місцевість розперезана глибокими ярами і густими лісами; один з цих ярів, найглибший, направду виділявся прохолодою на своєму дні, тож не дивно, що люди так і назвали його. Згодом ця назва перейшла на означення усього великого лісу і навколишніх місцин. Ліс цей, до речі, також особливий, є заповідним реліктовим масивом, памяткою природи. В серці лісу на великій відкритій площі знаходиться Мотрин монастир, де в козацькі часи святили зброю та готувалися до захисту Вітчизни. Монастир збудований на території ще древнішого скіфського городища, навколо якого у лісах досі можна віднайти земляні вали, що слугували лініями оборони. Під час народних повстань гайдамаків – Коліївщини  Мотрин монастир та Холодний Яр відіграв також неабияке значення.
Тарас Шевченко не раз згадував Холодний Яр у своїх історично маркованих творах:

…В Яру колись гайдамаки табором стояли,
Лагодили самопали, ратища стругали.
У Яр тойді сходилися, мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з братом одностайне стати
На ворога лукавого, на лютого ляха…
…Дуріть себе, чужих людей, та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами, розпадеться кара.
І повіє огонь новий з Холодного Яру.

 Вже в 20 сторіччі на цих теренах існувала Холодноярська республіка, де українці зі зброєю боролися за свої самостійну державу. Подробиці цієї цікавої сторінку історії України можна прочитати в однойменному творі Юрія Горліса-Горського, який сам був членом холодноярського спротиву.

Одним реченням, в Холодний Яр потрібно їхати!
Почався наш велотур в Камянці о 2 ночі, саме тоді прибув наш потяг з Києва. Зі столиці нас їхало двоє, я і Оксана. На вокзалі містечка нас вже чекав Андрій, який прибув з Дніпропетровська на годину раніше. Як виявилося, поки Андрій чекав нас, то з ним заприятелював якийсь місцевий тусовщик Коля і напрочуд переконливо запрошував нас усіх перебути до ранку у нього вдома, поїсти картоплі тощо. Картоплі то ми б хотіли поїсти, але з підозрою відігнавши від себе такі перспективи, ми спакувалися і за підтримки ліхтарів о 3 ночі виїхали з вокзалу. Нашим першим завданням було виїхати за житлову зону і перекуняти до ранку. Зупинилися на узбіччі дороги і полягали в самих спальниках спати. Хоч це був ще квітень, зовсім не було холодно. Покунявши до 6 ранку вирушили безпосередньо до сіл Холодного Яру.
Грушківка запамяталась безкупольною деревяною церквою в центрі села. За Грушківкою ми зїхали з асфальту та покрутили грунтівкою через поля, трохи потлумачивши карту таки дісталися правильного повороту і заїхали в знаменитий Холодноярський ліс. 

Грушківська церква.
Мальовнича дорога Холодного Яру.
Позаду - Грушківка, попереду Холодноярський ліс.
За лісом вигулькнуло маленьке село Буда, один з центрів повстанського руху. Саме тут росте заповідний 1100-річний дуб Максима Залізняка, одного з ватажків гайдамаків у 18 сторіччі. 




Дуб.
Нині поруч з дубом розміщується етно-ресторан з усіма атрибутами та кілька сувенірних яток. Окрім нас в таку ранню днину тут ще нікого не було, але далі дорогою вже зустрічали не один автобус з туристами. 


За Будою знову виїхали на асфальт, котрий  веде через ліс до Мотриного монастиря і повстанських Мельників. Вздовж дороги трапляються памтні знаки: про Гайдамацьку Січ, памятний знак на честь місця козацьких скликів. 


Ненадовго відїхали від основної дороги, щоб в лісі полазити по валам древнього городища. Залишили велосипеди біля радянського памятника холодноярським партизанам і походили трохи урвистими схилами вже зарослих деревами валів. Ось що таке відчувати історію під своїми ногами.

Здається, той самий "Холодний" яр.


Залишки давніх оборонних валів.

Зрештою, доїхали до Мотриного монастиря. В дворі ходять монашки, підозрілим поглядом зиркаючи спідлоба, навколо будинку, де живе клір – широкі грядки квітів. 

Територія монастиря здалеку.


Багато російськомовних туристів, монастир під московським патріархатом (принаймні тоді був, в 2012). Спустились в яр до озер, в яких колись гартували сталь для шабель та мечів козаки та гайдамаки. Поруч набрали води з джерела. Опівдні почало добряче припікати, тож води взяли у всі наявні у нас ємності. Дорогою натрапили на памятний знак про печери, котрі з’єднували криївки в ярах і монастир, але самих печер знайти так і не вдалося. За півдня проїхали дуже мало, якщо брати до уваги кілометраж, але за цей час побачили чимало цікавого і відчули себе на справді багато в чому доленосній землі.
В селі Мельники ми натрапили на народні вшанування, які тут традиційно щороку проходять саме 1 травня. Було багато унсовців і восвободівців. Виступали політичні лідери, виголошувалися націоналістичні промови. Ми й собі приєдналися й заодно перепочили в затінку біля сільської школи. Зустріли якогось велосипедиста, котрий довго випитував, чи ми з якоїсь організації і здивувався, коли ми відповідали, що ми абсолютно автономні та незалежні велотуристи. 


Віче в Мельниках.
Після віча поїхали до Медведівки, по дорозі я вирішив обігнати бабусю на мопеді, котра їхала увесь час перед нами, я розігнався до 40-45 км/год і за певний час обійшов її, правда тоді довелося трохи чекати Андрія з Оксаною, котрі не долучилися до моєї авантюри. Перекусили трохи в Медведівці і вирушили до річки, саме закортілось скупатися.

р. Тясмин
Рік тому ми були на річці Тясмин в районі Суботова та Чигирина, але тоді так і не скупалися. Цього разу нам не завадило нічого, навіть три похоронні вінки на память про втоплених на місці нашого купання людей. Вода була достатньо тепла як на 1 травня.


Після тясминського релаксу ми вирушили у напрямку іншої річки – Дніпра. Десь там ми планували стати на ночівлю і нам це вдалося. Але перед тим був підйом по доволі хорошому асфальту і виїзди на трасу Черкаси-Чигирин. Одноманітна дорога тяглась кілька десятків кілометрів, потім почалися села на околицях обласного центру. 


Ми заїхали в Червону Слободу, підїхали до самого берега, знайшли серед високих зелених парканів місцевих буржуа вільний клаптик землі і поставили намет. З собою ми не брали приладдя для приготування їжі, тому обмежилися купленими в магазині продуктами. 



На ночівлі.
Зранку проїхали всього кілометрів 10 і вже були в Черкасах. Місто сподобалося  чистотою і спокоєм. Автівок на дорогах небагато, вулиці акуратні. 


Покружляли по центру, знайшли супермаркет з кулінарним відділом – тут ми нарешті взяли собі чогось гаряченького на сніданок. Поїхали це все споживати на Пагорб слави, де стоїть подібна до київської Батьківщина-мати тільки значно скромніша в розмірах. Внизу під пагорбом розляглась красива набережна і «долина троянд», на якій троянд ми чомусь не знайшли. 

Дніпро в Черкасах.


Також проїхались до єдиного в Україні буддистського монастиря, але він був зачинений в цей день для сторонніх відвідувачів. Традиційно заїхали на місцевий стадіон, куди ж без цього. 

Буддистський монастир.


Повернувшись в центр і пообідавши в швидкохарчі, вже зовсім розслабились і вирішили не вкручувати до Сміли, а сісти на електричку. Так і зробили.  Хоча по часу, підозрюю, ми би швидше проїхали ті нещасні 40 кілометрів своїм ходом. Зі Сміли ми мали розїжджатися по своїх напрямках, Андрій на Дніпропетровськ, я і Оксана – на Київ. Взявши квитки на вечірній експрес ми ще мали купу час, тож покатались по Смілі, потрапили на святкування дня міста, поблукали по зовнішній території закинутого костелу.


Виступ золотоніської реп-групи "Депо".


Катайте Україною, вона того варта!

середа, 1 жовтня 2014 р.

ВелоШвеція - 2014. День 7. 6 травня. Сіґтуна – Мершта - Стокгольм + дорога додому.


Заключний день шведської мандрівки почався чи не найраніше за всі попередні. Зізнаюся, що я був ініціатором прокидання о 7 ранку, щоб якомога швидше дістатися до автівки і побільше часу провести потім в Стокгольмі. Взагалі у велопоходах прокидатися о сьомій – вже запізно, як на мене, але колеги хотіли висипатися, тому зазвичай ми вилазили з наметів після 7-30/8-00. Єдиний нюанс з раннім доїздом в Мершту полягав у тому, що ми не хотіли тривожити родину Сашкового колеги, тому вирішили навідатися до їхньої садиби за машиною після того, як вони розійдуться по справах. Тож останні 10 кілометрів з баулами ми подолали лише до девятої. Швиденько склалися, вмилися і гайда до столиці.
Прудко дісталися міста, а потім почався квест «де запаркувати авто». З цим в Стокгольмі дуже суворо, що мене, як противника автоекспансії в міський простір, не може не радувати. Паркування дорогі, а зупинитися на узбіччі навіть на аварійці просто так не дадуть. Ми й собі спробували на хвилину пришвартуватися, щоб розібратися в навігаторі. Через пару десятків секунд поруч зупиняється мотоцикліст-дружинник і ввічливо просить продовжити рух. На нашу ремарку, що ми тільки глянемо, як правильно проїхати і не стоятимемо довго, суворо відповідає, мовляв, ні - їдьте  або штраф. На ходу міркуємо, де б залишити авто. Проїхалися по центру, там просто немає місць, на набережній також пусто, заїхали в підземний паркінг - ціни за годину більше десятки єврів, тож ми вирішили рухатися одразу в порт Фрігамнен. Запаркувалися тут втричі дешевше, зняли вели з фаркопа і вже без баулів вирушили на велоекскурсію містом. Часу у нас було, на жаль, лише 2,5 години.

Галявина серед міста.
Від порту їдемо в центр через район Остермальм та величезну галявину Ердет. Тут  всюди бігає дітвора, підлітки грають в футбол, гуляють пенсіонери. Набережною Страндвеґен прямуємо до старого міста – Ґамла Стан. Намагаємося їхати велодоріжками, але українська звичка шурувати крайньою правою смугою інколи бере своє. На набережній припарковано безліч яхт, все ж Стокгольм – місто води, проток, озер річок, великих та маленьких островів. На одному з них  розташований найстаріший район міста – Ґамла Стан. 


Машинець порушує пдр в центрі єврокраїни. Навпроти руху через суцільну.

Водоспад ім. Карла Дев'ятого.

Слотсбакен з обеліском.
В Ґамла Стан стоїть Королівський палац, поблизу центральна площа Сторторґет з обеліском, пам’ятник королю Ґуставу Третьому, водоспад на честь короля Карла Дев’ятого, Палац Рюнінґа, Палац Вранґеля, Шведська Академія. Між цим усім вузенькими вуличками снують незліченні туристи. Багато московитів. Але це ще не найгірше, що нам трапилося в Стокгольмі. 



Вузенькі вулички переповнені туристами.

Попереду парламент.
Поруч зі шведським парламентом, де вздовж стін величної будівлі можна вільно гуляти та їздити на велосипеді, ми побачили бабу-днрівку. Страшна совкового виду жінка стояла з прапором терористів під стінами парламенту з табличкою з приблизно таким змістом «США розпалює війну в Україні, Європо, схаменись». Ми зупинилися, поспостерігали. Оскільки документи залишили  в машині, то накривати падаль і вступати в суперечки було не надто раціонально з огляду на можливе неповернення додому. Ще одного разу ми зіштовхнемося з рашистським фактором, коли нас на вулиці жіночка запитала, чи ми раптом не з Рашки. Пояснили без ускладнень.


The shit.

Ok.


Зліва Міністерство закордонних справ, далі пам'ятник Ґуставу Другому, Міністерство оборони та Національна опера.
Сподобався внутрішній двір Палацу короля, де по периметру стоять жовто-сині гармати та чатові  у вінтажних одностроях національних кольорів. Один з них підійшов до нас і попросив спішитися з велосипедів, бо тут, у внутрішньому дворі, заборонено рух їдучи на велосипеді. Це напевно єдине таке місце у всьому Стокгольмі. Бо місто і справді дуже велофрендлі. Ми подекуди плуталися у велодоріжках – стільки вже їх багато. Суворі роботяги, офісний планктон, панянки в капелюхах – усі ганяють на велах.

В королівському дворі.

Настав час повертатися до порту і вантажитись на паром. Перше, що ми зробили, коли взяли штурмом каюту – видали розпорядження щодо черги прийому душу. Можете собі уявити - ми не милися сім днів. Усе спорядження, спальники і намет, не кажучи вже про одяг, віяли приємним ароматом цнотливих шведських просторів.
Зранку, висадившись в Ризі, ми заїхали на півгодинки в центр за алкогостинцем для Сашкових друзів, і попрямували в бік кордону ЄС та Білорусі. Погода зіпсувалась, почалась злива. Коли проходили білоруську митницю, нас попросили показати усі сумки та баули. Думаю, їм було приємно насолодитися запахами наших невипраних спальників. Запитували документи на велосипеди, натякаючи, що ми можемо везти їх як контрабанду на продаж. У відповідь ледь не були послані. Зрештою, нас впустили в країну бацьки і стабільності. В Полацку закупилися їжею і помчали через Віцєбск на Гомєль. У Віцєбску , поки стояли на світлофорі, з сусідньої автівки помахав якись дядько. Приспускаю скло, а він питає: "Ви часом нє колоради?". У відповідь кажу, мовляв, ні, звичайно, і додаю "Слава Україні!". Дядько радісно відсигналив і побажав успіхів.  

Була вже ніч, але вирішили не зупинятися на проміжну ночівлю, в Україну заїхали о другій ночі, а в Києві були о 5 ранку.
О 7 ранку я завалився домів і ліг відсипатися. Втома від пригод та подорожей – найприємніша втома.


Кінець шведської епопеї.

вівторок, 30 вересня 2014 р.

ВелоШвеція - 2014. День 6. 5 травня. Енґшо – Сіґтуна.


Енґшо – Б’юґшта – Гуммельшта – Енчопінґ – Недергасла – Кіллінґе – Сіґтуна.

Відстань 75 км.
Тривалість їзди 3 години 40 хвилин.
Середня швидкість 20 км/год.

Ранковий старт.
Шостий день був останнім повноцінним велосипедним днем ВелоШвеції. Оскільки ми ночували напевно в найдикішому місці подорожі, то зранку довелося кілька кілометрів пройти пішки, щоб вийти на бодай якусь придатну для їзди дорогу. Швиденько дісталися містечка Енчопінґ, підіймаємся на церковний пагорб. Оточений старим кладовищем тут стоїть храм Ворфру. 

Ворфру.
Довго в місті не затримались і попрямували замикати багатокутник нашої подорожі до Сіґтуни, в якій ми побуваємо вдруге протягом тижня.
Навколо дороги озера, невеличкі дамби, гольф-клуби, скелясті виступи та ліси. Лише вітер дме в лоба.



Вже перед самою Сіґтуною заблукали трохи серед місцевих доріг, повіривши смартфонному навігатору. Перепитавши в місцевих, виїхали до потрібної доріжки, котра подарувала кілька непростих як для рівнинної Швеції підйомів. Але їдеться дуже приємно - навколо дрімучий пагорбистий ліс, сонячні полудневі промінці пробиваються крізь дерева, змушуючи відтягувати баф, бо стає спекотно в шию. В свій перший день ми заїжджали до Сіґтуни зі сходу, в останній день – із заходу. Звідси трохи далі до затишного центру, треба проїхатись вздовж комплексу футбольних тренувальних полів й акуратних кварталів приватних будиночків. Зрозуміло, що всюди велодоріжки. 


Дістаємося вже рідного сіґтунського центру, хлопці передусім йдуть в алкомонополію «Сістем Булаґет», я залишаюсь з велосипедами та спостерігаю за публікою, котра відвідує цей магазин, як я вже писав, єдиний монополіст на ринку, що торгує алкоголем. Переважко заходили туди мужики від 40 до 60 в непоганих костюмах. Жодних асоціальних елементів чи підліткових компаній з проханнями до старших «дядя, купіть нам алкоголь» не було. Потім заїхали вже в «нормальний» продуктовий магазин, де я собі взяв фруктовий сироп. 

Швед заходить в Сістем Булаґет.


З усім цим добром поїхали грітися на сонячній набережній. Попиваючи кожен своє, розляглися на пологих спинках широченних, я б сказав навіть не лавок, а лож. 



Наступного дня нам треба було встигнути доїхати до Мершти, запакуватися, дістатися Стокгольма і бодай трохи дослідити столицю перед відплиттям до Риги. Отже, вирішили їхати з Сіґтуни трасою в бік Мершти і зупинятися між цими населеними пунктами, щоб зранку проїхати не більше 10 кілометрів до місця дсилокації автівки. Нічого кращого ніж ліс попід трасою ми там знайти не змогли. Остання ніч на шведській землі видалася зимною. Традиційно грілися біля вогнища, читали новини з України, зокрема про вату, зашкварену в Одесі, і підстреленого гєпу.

Багаття, Тарас, пальник.

Завтра нас чекає останній велосипедний чекпойнт – Стокгольм, а потім пливемо через Балтику і газуєм додому.

понеділок, 29 вересня 2014 р.

ВелоШвеція - 2014. День 5. 4 травня. Кумлакюркбю – Енґшо.

Кумлакюркбю – Вад – Галлшта – Ес – Вестерос – Іршта – Енґшо.

Відстань 62 км.
Тривалість їзди 3 години 20 хвилин.
Середня швидкість 19 км/год.

 Ранок подарував сонячну і порівняно теплу погоду.
Ранкова кумлакюркбіанська руханка.
Подорожуючи вже п’ятий день ти деякою мірою зростаєшся з велосипедом. Плин життя в тривалому велотурі є особливим розкладом буття. Усе те, що в інший час є роздільним, в такій мандрівці постає як єдиноцілісна трійця – людина, велосипед, баул. Кожна складова є незамінною і водночас неповноцінною без інших. Компактність та мобільність, котру дає тобі поєднання усіх складових, надає особливого відчуття свободи. Так, ти не перестаєш залежати від випадкових несправностей, примх погоди тощо. Але ти як космічний болід усе везеш з собою, не потребуєш для свого виживання втручання. Проте ти дозволяєш втручатися навколишньому середовищу з власної волі, ти в тому числі їдеш у велотур заради втручання в себе нових вражень та краєвидів. Велотуристична діялектика.
Першою метою нашого веловтручання цього дня був Вестерос, центр Вестманландських  земель, одне з найстаріших міст Північної Європи. До Вестероса діставалися хорошою дорогою між селами, тут нам пару разів траплялися велосипедисти і бігуни прямо на дорозі. Все ж таки неділя, люди відпочивають: катають і бігають кроси. Бо в попередні дні на міжміських дорогах такого не спостерігали. Їдемо-їдемо, раптом нас обганяє жінка років 40 на шосейнику, мені стало трохи соромно, я додав швидкості, але з часом, бачачи що мої кулєги не приймають виклику, довелося й собі пропустити жіночку. Соромно, мужики.
Під'їхали до міста. Вивчивши карту на великому стенді біля в’їзної стели, поїхали одразу до центру в міський парк поблизу нової ратуші. Тут влаштували собі сніданок зі шведською какою (хліб у вигляді коржиків) та місцевим паштетом.


Екстремістський сніданок.
Королівський монумент посеред міського парку.
Вестерос красивий. Поєднує середньовічну красу Кюркбакен (Храмової гори) та сучасні квартали з торговими моллами і широкими вулицями з велодоріжками. Кюркбакен – острівець середньовіччя, забудований дерев’яними будиночками, поміж яких снуються вузенькі мощені вулички. Поруч тече річка, що в районі порту впадає в озеро Меларен.


Turbinhus.
Ліворуч на фото зверху - одна з перших турбінних гідроелектростанцій в Швеції, її тут будував місцевий меценат Вейкман.

Центр міста.

Вулицями на Храмовій горі (Кюркбакен).
Відвідали головний храм міста, побудований в 13 столітті. Всередині традицінйо мінімалістично, в підлозі надгробна плита, тут похований один з синів короля Ґустава Вази – королевич Ерік.




Кілька годин без поспіху кружляли містом, заїхали в продуктовий магазин, зависли біля цікавої композиції, котра поєднує фонтан, який б’є прямо з-під плит на одній з площ міста, та черепахи, що його чатує. Фонтан б’є вгору з різною силою та подаючи різну висоту води, подекуди ти навіть можеш спокійно пройти між сантиметровими струменями.


Саша пішов у безкоштовний вуличний туалет.
Зрештою нас чекає дорога, тож виїжджаємо з Вестероса тепер вже на схід. Було вже  пополудні поки ми виїхали за місто, проминувши летовище і всі присілки. 



Запланували зупинитися на ночівлю біля озер поблизу заповідника Енґшосунд. Як виявилося, заповідні території огороджені, тож ми не наважилися навіть соватися туди, адже нам могли впаяти поза вуха добрячий штраф за вогнище серед заповідника. Зійшлися на вельми раціональному компромісі:  шукаємо місцину неподалік від озера, але й не на території самого заповідника. Заїхали в один поворот, що вів до чиєїсь дачі, потім в інший  - все було нам не так. Третій раз звернули на лісову доріжку, котра вивела нас до закинутого подвір’я із садибкою на узгірку. Піднялися на лісистий пагорб. Раптом в низині пробігла пара косуль. 
Нам прямо.

Все, зупиняємося десь тут – вирішили ми. Обійшли пагорб з протилежного боку, обстежили навколишню місцину і поставили намет в трьох соснах, на краєчку лісової галявини. Земля подекуди була розрита вепрами. Косулі мекали в 50-100 метрах від нас. Достеменно не знали, чи ми вже поза заповідником, але вогнище все ж вирішили розпалювати – без нього ми б просто замерзли. Цієї ночі  у нас було найкраще багаття всього туру. Я понаносив каменюк, якими обклали місце для вогню, тож наніч ми навіть не гасили жаровиння. 
Смажимо сосиски.


Вже традиційно довго засиділись на вулиці біля ватри, вслухаючись в звуки косуль, диких птахів та іншої живності. Про всяк випадок їжу наніч повісили в пакеті на дерево, щоб зайвий раз не приваблювати диких кабанів та інших любих друзів туриста.