вівторок, 19 серпня 2014 р.

Карпати - Буковина - Поділля 2011. День 5 та 6. Хотин – Бакота – Кам’янець.




День 5. 

Відстань 50 км.

Час їзди 2 години 20 хвилин.

Середня швидкість 22 км/год.



Хотин – Атаки – Жванець – Гаврилівці – Камянець – Колодіївка – Крушанівка – Грушка – Каштанівка – Бакота.



День 6.

Відстань 60 км.

Час їзди 2 години 30 хвилин.

Середня швидкість 24 км/год.



Бакота – Каштанівка – Грушка – Крушанівка – Колодіївка – Вихватнівці – Сурджинці – Кульчіївці – Жовтневе – Камянець.



Останні два дні нашої подорожі ми каталися півднем Хмельницької області. В Камянці остаточно вирішили не їхати далі до Могильова, а повернутися до міста-фортеці і потягом діставатися Києва.

Та до Камянця ще було далеко. Пятого дня подорожі ми прокинулися найраніше, ще не було шостої, склалися і разом з Андрієм-мотоциклістом поїхали через Атаки, форсуючи Дністер старим напіврозваленим мостом, до села Жванець. Саме наш новий приятель порекомендував заїхати до залишків Жванецького замку, про який ми дотепер нічого не знали. Андрій провів нас до самих руїн й усе показав. Насправді в цих місцях чимало цікавих споруд, що залишила нам історія, проте загальній потік туристів стікається переважно до Камянця та Хотина, а такі місцини знаходять не всі. Саме місце Жванецького укріплення дуже вигідне - на пагорбі над звивиною річки. Саме тут поруч з старою баштою-бійницею розмістився і ДОТ часів другої світової війни.


Головна частина руїн у Жванці



За Жванцем мотоцикліст нас полишив і поїхав на швидкостях до Хмельницького, а потім до Фастова. Ми обмінялися номерами і потім ще кілька разів зустрічалися в Києві, де він працює.

Ми ж доїхали до Камянця, обїздили по периметру під стінами усю фортецю, постояли під стінами, які, як потім виявиться, впадуть за тиждень після нашого візиту. Центр міста виявився не менш цікавим ніж головна туристична принада Камянця-Подільського.  Ратуша, площа, католицький костел, вузенькі вулички і, звичайно, каньйон! 

Припаркувалися біля оборонних мурів


Костел

Ратуша

Поки ми розглядали на одному з мостів це природне утворення, до нас вліз в розмову якийсь дід, як він казав, дорожній проектувальник. Розпитавши нас про нашу подорож, він почав радити поїхати наступного разу в гори західніше по трасі Київ-Чоп, яку він також будував. Як виявиться, це було пророцтвом, адже за рік ми вже поїдемо західніше і проїдемо кількадесят кілометрів трасою Київ-Чоп в районі Карпат. 


До Бакоти було лише кілометрів 40, але ми вирішили спробувати дістатися туди на приміських автобусах, щоб не вкручувати по розлогих подільських спусках-підйомах. На автовокзалі поїли в їдальні і почали вантажитися на автобус до найближчого села, куди їздили автобуси. Як виявиться потім, з села, куди ми доїхали на автобусі, до Бакоти ще було кілометрів 10-15. Купивши квитки ми поскладали велосипеди і ледь влізли в старенький ПАЗ. Та коли вже перед самим відїздом в автобус вписалося ще з десяток бабусь з сумками, то ми були затиснуті зі своїми велосипедами ледь не на головах в інших пасажирів. В їхніх поглядав читалась смиренна жалість в наш бік, мовляв, вам ото воно треба, хлопці… Зрештою ми такі дісталися до правильного спуску на затоку, котру нині всі називають Бакота, бо саме село з такою назвою колись до побудови Дністровського ГЕС лежало на березі ріки. Тепер воно затоплене і відоме своїми красивими краєвидами. Дорогою вниз я не впорався з керуванням і трохи впав, в результаті падіння напевно перетисло мій тоненький слік і знову пробило дірку в камері. Так-сяк доплентались вниз до води.

Біля річки виявили спеціальні місця для відпочинку: столики, місце під намет, саме там ми зупинилися. Добре, що встигли зайняти це місце, бо, оскільки була пятниця, звечора почали приїжджати купи автівок з місцевими відпочивальниками. Розклалися, випрали вперше за всю подорож свої речі, скупалися, заклеїли моє колесо і, знову ж таки вперше, приготували їжу на вогні. Усі попередні 5 ночей ми не палили багаття через різні причини, але цього разу все дозволяло і погода і наявність дров. Тож ми добряче наїлися і полягали спати з надією завтра пошвидше дістатися своїм ходом до Камянця, бо перспектива знову їхати сільським басом нам не дуже подобалась.




Лакшері-апартаменти


Ранкова прохолода шостого дня посприяла оперативному виходу з долини Дністра, дорога до Камянця була непроста, але, як потім нам здалося, більш приємна ніж наша поїздка на ПАЗі перед цим. Затяжні підйоми, одноманітні пейзажі трохи ускладнювали рух, але ми подолали останні 60 км дистанції і знову почастували себе стравами з камянецького привокзального кафе.

Ранок останнього дня подорожі



Потім заїхали на залізничний вокзал, купили квитки на нічний потяг до Києва і поїхали знову до центру міста оскільки потяг наш відправлявся десь за першу ночі. Ще раз поїздили вуличками старого міста, спустилися в долину каньйону, відвідали місевий стадіон, купили провізії і довго відлежувалися в центральному парку міста.




Під вечір перемістилися в піцерію.Сиджу, аж раптом бачу, що повз нас проїжджає група велосипедистів з баулами і я впізнаю в них знайомих. Потім ми ще з ними побачились на залізничному, вони їхали до Києва потягом, що стартував на кілька годин раніше від нашого. Виявилося, вони катались Товтрами по Тернопільщині та Хмельниччині. 

А ми, трохи поспавши на карематах в приміщенні вокзалу, дочекалися свій потяг і на ранок були вже в Києві.



Сумарно проїхали по трьом областям, подолали 470 кілометрів за 22 години в сідлі. Побачили багато цікавого, наснажилися природою і отримали велику мотивацію їздити Україною ще і ще, зокрема частіше в Карпати.

Карпати - Буковина - Поділля 2011. День 4. Мамаївці – Хотин.


Мамаївці – Новий Киселів – Чернівці – Магала – Буда – Рідьківці – Топорівці – Колінківці – Грозинці – Бочківці – Шилівці – Малинці – Клішківці – Зарожани – Владична – Недобоївці – Хотин.

Відстань 90 км.
Час їзди 4 години 20 хвилин.
Середня швидкість 21 км/год.

Доточивши запаси провізії зранку, ми рушили до Чернівців. Це було найбільше місто нашого маршруту, тож планувалося провести тут чимало часу. Тим паче історичний центр міста, хоч і невеликий в порівнянні з, наприклад, Львовом, сприяв блуканню вузенькими вимощеним бруком вуличками.



Першим нас зустрів залізничний вокзалі часів Австро-Угорщини. По тому ми звернули на підйом до Чернівецького університету ім. Федьковича, колишньої резиденції митрополита. На територію вишу ми не потикалися з велосипедами, тоді якраз кипіла вступна кампанія, і там сновигало купа абітурієнтів. Ми оцінили масштаби будівель з-за паркану, обїхали довкола території і поїхали униз до центру. Попри жахливий стан доріг Чернівці дуже сподобалися і стали для мене після цього візиту улюбленим містом Західної України.

Універ


Міська ратуша.

Тихе, затишне, архітектурно приємне окові. Прогулялися пішохідною вулицею Кобилянської, посиділи там в піцерії, дозволили собі трохи розслабитись і нікуди не поспішати. Та все ж, попереду у нас ще цікава дорога, тому десь по обіді ми виїхали з міста в напрямку Хотина, заїхавши наприкінці на стадіон ФК "Буковини".

Пішохідна вулиця Кобилянської



Чернівці залишилися позаду
Я ще побуваю в столиці Буковини за два з половиною роки, взимку і без велосипеда. Їхали ми з Чернівців не по головній трасі а через вервечку з десяти сіл, найбільшу в Україні сільську агломерацію. 
Ці села переходять одне в одне без жодної межі. Проїжджаючи дорогою через усі ці села ми не помічали, де скінчалося одне й починалося інше. Їдеш отак 30 км по суцільному селу: вулички, плодові дерева, хати, городи, діти, собаки, коти, магазинчики, трактори. Нам здавалася ця смуга нескінченною. В одному з сіл  - Топорівцях - знаходиться цікавий екземпляр українського оборонного храму. Ми вже звикли до суцільної заселеної зони, а ж раптом за Недобоївцями, одразу за деревяним вітряком обабіч дороги, скінчається ця ланка з сільських поселень і починається пряма дорога на Хотин.

Оборонна церква в Топорівцях



В містечко ми доїхали рівно о 6 вечора. Доїжджаючи до фортеці, уникаючи зіткнення з собакою, котра побігла на мене атакою, довелося трохи приземлитися на асфальт, на щастя, без наслідків.
На території фортеці заплатили 50 гривень за те, щоб стати на ночівлю під стінами замку і поїхали оглядати наші володіння. Вхід всередину замку вже на той час був закритий, тож ми оглядали зовнішню територію. 




Поки ходили до нас підїхав чоловяга на мотоциклі. Познайомились. Виявилося, що його теж звати Андрієм, сам із Фастова, подорожує як і ми, лише на мотоциклі й один. Розговорилися, поставили наші намети поруч неподалік від фортеці. Вечір пройшов у розмовах та оповідках про подорожі, Андрій з Фастова окрім мотоцикла подорожує і на велосипеді, і пішки, тож нам було про що поговорити утрьох.

р. Дністер, на протилежному березі вже Хмельниччина, Поділля.




Карпати - Буковина - Поділля 2011. День 3. Буковець – Мамаївці.



Буковець – Яворів – Соколівка Город  Косів  Черганівка – Кути – Вижниця – Чорногузи – Іспас – Мілієве – Банилів – Вашківці – Чортория – Зеленів – Глиниця – Дубівці – Лужани – Мамаївці.

Відстань 109 км.
Час їзди 4 години 30 хвилин.
Середня швидкість 24 км/год.

Ранок третього дня почався з чищення зубів без щітки в річці Буковець. Було вже традиційно прохолодно, при виїзді з табору навіть одягли куртки. Втім, одразу виїхавши на асфальт почався затяжний підйом на Буковецький перевал, тож ми швидко зігрілися. Сонце потрохи вийшло з-за гір, а туман почав розсмоктуватися з низин.




Завдяки цьому всьому ранкове катання в горах особливо привабливе. Після перевалу почався спуск в Косівський район.



Асфальт не ідеальний, але й поспішати з такої навколишньої краси теж нікуди не хотілося, тож ми без поспіху смакували останні кілометри в гірській частині подорожі, адже вже за Косовом гори фактично закінчувалися.


В містечку ми відвідали сувенірну крамничку, проїхали через розриту на ремонт центральну вуличку і вирушили далі в бік Чернівецької області. Планували поснідати в їдальні ще в Косові, але було зарано і ми так нічого путнього не знайшли. Поїли в придорожньому кафе в селищі Кути на межі областей.

Центр Косова

В Черганівці живе Св. Микола
Позаду залишилась Гуцульщина, попереду – Буковина, переїжджаємо річку Черемош. У Вижниці звертаємо північніше і рухаємося вдовж річки в напрямку обласного центру. Дорогою проїжджаємо через Вашківці, де зберігся цікавий храм.


Останній погляд на Карпати

Вашківці

Після гір дорога по рівнині видається незвично швидкою, тому середня швидкість різко зростає. Так само зростала ймовірність дощу. До обіду сонце добряче припікало, а після обіду хмари затягли буковинське небо і неподалік рідного села видатного актора Івана Миколайчука Чорториї вперіщила злива.


Ми трохи заховалися в піддашші придорожньої забігайлівки, але довго чекати часу не було, тож виїхали як тільки дощ трошки притих. В наших планах було доїхати якомога ближче до Чернівців, щоби зранку наступного дня тріумфально вїхати в місто і провести хоч з півдня там. Дощ нарешті вщух і за селом Мамаївці ми вирішили шукати місце для нічлігу. Відїхали від траси в бік річки, але до самого Черемошу не дісталися, зупинилися біля його притоку, вдовж лісосмуги на околиці села. Напевно варто було все так проїхати далі і знайти берег річки. Проте, ми вже добряче на той момент потомилися, проїхавши 109 км, тож впали тут, на першому більш-менш придатному місці. Близькість села позначилась одразу. Щойно поставили намет – підійшов якийсь дядько, як ми зрозуміли, він йшов забирати додому коня із сусіднього поля. Говорив він такою дивною мішанкою, що ми його ледь розуміли, лише позначаючи розуміння кивками. Насамкінець цей день подарував подвійну веселку, коли вже перед самим заходом сонця трохи прояснилося і хмари відійшли подалі.




Так закінчилась гірська частина подорожі, попереду були прогулянки містами, фортеці, поля, подільські спуски-підйоми, велика ріка Дністер та ще багато чого цікавого.

пʼятниця, 15 серпня 2014 р.

Карпати - Буковина - Поділля 2011. День 2. Микуличин - Буковець.

Микуличин - Татарів - Ворохта - Кривопілля - Стаїще - Ільці - Верховина - Криворівня - Буковець.


Відстань 67 км.
Час їзди 3 години 10 хвилин.
Середня швидкість 21 км/год.

Ранок другого дня був аж занадто свіжий, видно, що вночі трохи покрапав дощ. Туман охопив долину Прута, гірські верхи зовсім не проглядалися. Поспіхом зібралися, поки не побачили, що моє багатостраждальне колесо знову спустило за ніч. Підкачали й поїхали далі. Очевидно, латка, заклеєна вже двічі, продовжувала спускати. Дорогою до Ворохти я разів 3-4 зупинявся на помпувальну перерву. А навколо було зелено і свіжо, вже навіть не хотілося, щоб вилізало сонце і ставало спекотно.

Ранковий Прут.


 Прут в районі Татарова.

Одна з моїх улюблених частин Яремчанськї агломерації, якщо її можна так назвати - берег Прута поміж Татаровом та Ворохтою, зелені береги, кам'янисте дно річки та стрімкі схили гуцульських Карпат. Тут ми ще зупинятимемося на обід наступного року після нової подорожі Карпатами. В таких місцях їдеться по-особливому натхненно, навіть попри якісь технічні негаразди типу постійно спускаючого колеса. Дихаєш на повні груди, вслухуєшся в гомін річки та звуки природи, пташок та вітру.

Стара лижнярська траса під Ворохтою.
У Ворохті вирішили владнати проблеми з моїм колесом серйозно, тож завітали на місцевий шиномонтаж.  Майстер гуцул приязно запропонував допомогу і заклеїв мою вузьку велокамеру латкою для 16-тонної вантажівки. Сказав, мовляв, це вже назавжди витримає. І справді саме ця латка досі не спускає, хоч цією камерою з тих пір я не користувався вже дуже давно, але викинути її перелатану якось рука не піднімається.

Антураж-шиномонтаж.
Вдало заклеївшись, купили провізії та під'їхали до місцевих цікавинок - ворохтянських віадуків, старого кам'яного залызничного мосту, збудованого ще за Австро-Угорщини в 1895 році полоненими італійцями. Між, іншим це один з найдовших (130 м) таких мостів у Європі.

Старий залізничний міст, "ворохтянський віадук".
Під мостом перекусили, вмилися та змочили ноги в Пруті. Далі нас чекав штурм Кривопільского перевалу висотою близько 1000 м над рівнем моря. Що цікаво в гірських підйомах: їх значно легше долати ніж підйоми де-небудь в степу. По-перше, зазвичай дорога на перевал угору хоч і стрімка, але звивиста, і чисто умоглядно не здається такою складною для подолання. Плюс, звичайно, впливає навколишня краса та краєвиди, котрі лише наснажують вкручувати далі. Втім, на вершині перевалу спочинок нам знадобився, бо вже почало припікати сонце. Як виявиться потім, припікало воно недарма, а перед страшенною зливою, котра застане нас у Верховині.

Звідти знизу ми підіймалися.


На перевалі одразу прочинається село.


Перекусивши біля сільмагу і поговоривши з місцевими вуйками, котрі з цікавістю розпитували про нашу подальші плани і радили, як краще далі їхати, ми почали спускатися до Верховини. Після тривалого вкручування почалося тривале відгальмовування і вписування на швидкісних поворотах. Дорога хороша, навколо краса. Але з часом почали помічати грозові темні хмари. Очевидно, дощ гнався за нами. У Верховину приїхали десь о 3 годині в обід, знайшли їдальню і запакувалися туди поповнити білково-вуглеводні (і трохи жирові) запаси. Їдальня була невеличка, вхід із заднього двору місцевого продуктового магазину. Вів до їдальні вузький коридор, в якому ми припаркували наші ровери. По ідеї, якщо б і почався дощ, то вони би не намокли. Але, як це з нами часто буває, сталося інакше. Дощ почався посеред нашої трапези і спочатку нічим не загрожував, потім ми зрозуміли, що з вулиці в коридор з велосипедами потужно заливає водою, оскільки дверей там не передбачалося. Трохи підтягли велосипеди подалі від входу і продовжили насолоджуватися смачною і дешевою місцевою кухнею (удвох заплатили здається гривень 35, а наїлися до пуза). Дощ посилювався і господарі їдальні закрили двері з приміщення до коридору де стояли наші велосипеді, коридор почав затоплюватися водою з вулиці. Через десяток хвилин вода крізь двері почала проходити і всередину їдальні.  Двері зачинили на ключ, ми шоковані - наші велосипеди залишились ззовні, нам вже пора бігти, а тут дощ і адміністратор забігайлівки зробили нас заручниками. На щастя, нам таки відкрили, ми вибігли з велосипедами на вулицю і потрапили під потужну водну атаку. Встигли перебігти до іншого боку приміщення, де містився магазин і сховатися під причілком. Та й за ці десятки секунд на нас сухого місця не залишилося. Помітно похолодшало, ми перевдагалися прямо під магазином, шукаючи хоч щось сухе з одягу. Добре, що поруч виявився магазин, тож кілька годин очікування закінчення дощу ми провели час від часу прогулючись торговими рядами фешенебельного ворохтянського гіпермаркету.



Злива триває.
Лише під вечір нам вдалося виїхати з мальовничої, проте дуже вже мокрої в той день, Ворохти. Проїхали через Криворівню, де мешкав Франко та гостювало чимало відомих культурних діячів.

На виїзді з Ворохти.



Далі наш маршрут звертав до Косова, по дорозі до якого ми ще планували заїхати на Писаний камінь, незвичайну вершину біля села Буковець, де височіють скелі, описані в гуцульських легендах. Але через зливу (а дорога туди вела зовсім не асфальтована) та пізній час, ми вирішили не включати його у наш маршрут. Зупинилися перед Буковцем на клаптику землі між річкою з однойменною назвою та дорогою, по якій ми приїхали (і по якій мали їхати зранку далі). Знову нічого не вийшло з вогнищем: мокро й дров особливо не було - то ж ми посиділи на березі річки, поїли залишки провізії та завалилися в намет відпочивати.