вівторок, 19 серпня 2014 р.

Карпати - Буковина - Поділля 2011. День 5 та 6. Хотин – Бакота – Кам’янець.




День 5. 

Відстань 50 км.

Час їзди 2 години 20 хвилин.

Середня швидкість 22 км/год.



Хотин – Атаки – Жванець – Гаврилівці – Камянець – Колодіївка – Крушанівка – Грушка – Каштанівка – Бакота.



День 6.

Відстань 60 км.

Час їзди 2 години 30 хвилин.

Середня швидкість 24 км/год.



Бакота – Каштанівка – Грушка – Крушанівка – Колодіївка – Вихватнівці – Сурджинці – Кульчіївці – Жовтневе – Камянець.



Останні два дні нашої подорожі ми каталися півднем Хмельницької області. В Камянці остаточно вирішили не їхати далі до Могильова, а повернутися до міста-фортеці і потягом діставатися Києва.

Та до Камянця ще було далеко. Пятого дня подорожі ми прокинулися найраніше, ще не було шостої, склалися і разом з Андрієм-мотоциклістом поїхали через Атаки, форсуючи Дністер старим напіврозваленим мостом, до села Жванець. Саме наш новий приятель порекомендував заїхати до залишків Жванецького замку, про який ми дотепер нічого не знали. Андрій провів нас до самих руїн й усе показав. Насправді в цих місцях чимало цікавих споруд, що залишила нам історія, проте загальній потік туристів стікається переважно до Камянця та Хотина, а такі місцини знаходять не всі. Саме місце Жванецького укріплення дуже вигідне - на пагорбі над звивиною річки. Саме тут поруч з старою баштою-бійницею розмістився і ДОТ часів другої світової війни.


Головна частина руїн у Жванці



За Жванцем мотоцикліст нас полишив і поїхав на швидкостях до Хмельницького, а потім до Фастова. Ми обмінялися номерами і потім ще кілька разів зустрічалися в Києві, де він працює.

Ми ж доїхали до Камянця, обїздили по периметру під стінами усю фортецю, постояли під стінами, які, як потім виявиться, впадуть за тиждень після нашого візиту. Центр міста виявився не менш цікавим ніж головна туристична принада Камянця-Подільського.  Ратуша, площа, католицький костел, вузенькі вулички і, звичайно, каньйон! 

Припаркувалися біля оборонних мурів


Костел

Ратуша

Поки ми розглядали на одному з мостів це природне утворення, до нас вліз в розмову якийсь дід, як він казав, дорожній проектувальник. Розпитавши нас про нашу подорож, він почав радити поїхати наступного разу в гори західніше по трасі Київ-Чоп, яку він також будував. Як виявиться, це було пророцтвом, адже за рік ми вже поїдемо західніше і проїдемо кількадесят кілометрів трасою Київ-Чоп в районі Карпат. 


До Бакоти було лише кілометрів 40, але ми вирішили спробувати дістатися туди на приміських автобусах, щоб не вкручувати по розлогих подільських спусках-підйомах. На автовокзалі поїли в їдальні і почали вантажитися на автобус до найближчого села, куди їздили автобуси. Як виявиться потім, з села, куди ми доїхали на автобусі, до Бакоти ще було кілометрів 10-15. Купивши квитки ми поскладали велосипеди і ледь влізли в старенький ПАЗ. Та коли вже перед самим відїздом в автобус вписалося ще з десяток бабусь з сумками, то ми були затиснуті зі своїми велосипедами ледь не на головах в інших пасажирів. В їхніх поглядав читалась смиренна жалість в наш бік, мовляв, вам ото воно треба, хлопці… Зрештою ми такі дісталися до правильного спуску на затоку, котру нині всі називають Бакота, бо саме село з такою назвою колись до побудови Дністровського ГЕС лежало на березі ріки. Тепер воно затоплене і відоме своїми красивими краєвидами. Дорогою вниз я не впорався з керуванням і трохи впав, в результаті падіння напевно перетисло мій тоненький слік і знову пробило дірку в камері. Так-сяк доплентались вниз до води.

Біля річки виявили спеціальні місця для відпочинку: столики, місце під намет, саме там ми зупинилися. Добре, що встигли зайняти це місце, бо, оскільки була пятниця, звечора почали приїжджати купи автівок з місцевими відпочивальниками. Розклалися, випрали вперше за всю подорож свої речі, скупалися, заклеїли моє колесо і, знову ж таки вперше, приготували їжу на вогні. Усі попередні 5 ночей ми не палили багаття через різні причини, але цього разу все дозволяло і погода і наявність дров. Тож ми добряче наїлися і полягали спати з надією завтра пошвидше дістатися своїм ходом до Камянця, бо перспектива знову їхати сільським басом нам не дуже подобалась.




Лакшері-апартаменти


Ранкова прохолода шостого дня посприяла оперативному виходу з долини Дністра, дорога до Камянця була непроста, але, як потім нам здалося, більш приємна ніж наша поїздка на ПАЗі перед цим. Затяжні підйоми, одноманітні пейзажі трохи ускладнювали рух, але ми подолали останні 60 км дистанції і знову почастували себе стравами з камянецького привокзального кафе.

Ранок останнього дня подорожі



Потім заїхали на залізничний вокзал, купили квитки на нічний потяг до Києва і поїхали знову до центру міста оскільки потяг наш відправлявся десь за першу ночі. Ще раз поїздили вуличками старого міста, спустилися в долину каньйону, відвідали місевий стадіон, купили провізії і довго відлежувалися в центральному парку міста.




Під вечір перемістилися в піцерію.Сиджу, аж раптом бачу, що повз нас проїжджає група велосипедистів з баулами і я впізнаю в них знайомих. Потім ми ще з ними побачились на залізничному, вони їхали до Києва потягом, що стартував на кілька годин раніше від нашого. Виявилося, вони катались Товтрами по Тернопільщині та Хмельниччині. 

А ми, трохи поспавши на карематах в приміщенні вокзалу, дочекалися свій потяг і на ранок були вже в Києві.



Сумарно проїхали по трьом областям, подолали 470 кілометрів за 22 години в сідлі. Побачили багато цікавого, наснажилися природою і отримали велику мотивацію їздити Україною ще і ще, зокрема частіше в Карпати.

Немає коментарів:

Дописати коментар