четвер, 8 листопада 2012 р.

Карпати-2012: Чинадієве - Хуст


Після ночівлі просто неба відчуваєш себе напрочуд свіжо, навіть ранкову прохолоду, що пробуджує тебе зі сну, немає бажання послати куди подалі. Хочеться швидше встати й чогось перекусити, а потім їхати вперед. Ми ще не знали, що за цей день встигнемо відвідати три замкові споруди і покупатися в Тисі.  Втім, зранку обмежилися чаєм, бо були вже недалеко від Мукачева, де планували поїсти в якісь їдальні. Хоч і добряче виспані, але все ж позіхаючи, виводимо велосипеди на трасу і гайда до Чинадієва з його замком, котрий знаходиться поруч з територією якихось складів, в десяти метрах від нього прохідна й охоронець з собаками. Замок, або ж «укріплений палац», як написано на державній памятній чорній плитці – це обшарпана триповерхова будівля п-подібної форми із чимось на кшталт башт з двох боків.



Чинадієве поступово переросло в Мукачеве, приватні будинки з черепичним дахом тулилися вздовж вулиці, доки ми не вїхали до центральної частини колись угорського Мункачу. Перед тим ще на околиці  заїхали на місцевий стадіон й вже традиційно залишили сліди у вигляді динамівських стікерів.



Мукачеве мені сподобалось, чимось схоже на Тернопіль, котрий я відвідував на велосипеді 2 тижні до цього. Дво- та триповерхова забудова центру міста створює дуже затишну та спокійну атмосферу, метушня була помітна лише біля храму, адже сюди ми приїхали в неділю зранку. Замок Паланок видно здалеку, тому після того, як ми його угледіли, нам враз перехотілося їсти і ми поїхали ще південніше в його напрямку. Бруківка в Мукачеві лежить не лише на центральних вулицях, дорога до замку більше ніж на 80% складалась з бруківки, яку ми кляли останніми словами, але нарешті біля підніжжя гори почався асфальт – зразу видно, що біля замку є стоянка і туристи їдуть на автівках під самісінькі стіни. Там і ми запаркували своїх побратимів.








Вхід в замковий комплекс коштував 10 гривень. Тут ведуть бізнес. Замок гарно відреставрований, нині він напевно в найкращому стані серед тих, які я бачив в Україні. Коли підїжджаєш до замку, то він здається доволі компактним, проте, коли починаєш блукати по внутрішнім дворикам, які немов матрьошки ховаються один в одному, то розумієш, що він насправді величезний. Із оглядових майданчиків на мурах можна спостерігати за трьома абсолютно різними краєвидами. Перший – це вид на місто, з його старим центром та розкиданими присілками. Другий – це вид на гори, ще доволі низькі, але вже видно, що за цими нижчими пагорбами ховаються все вищі й вищі хребти. Третій краєвид – це абсолютна рівнина із західного боку. Таке враження, що ти десь на Яготинщині, де нічого вищого за церкву просто не буває. Разючі контрасти.






На північ та схід від міста видно гори.

На захід - суцільна рівнина.


Зрештою, нафотографувавшись на тлі панорами міста і вкрай зголоднівши, повертаємося до центру Мукачева і шукаємо, де б пообідати (була вже 11 ранку). По дорозі нічого не знаходимо, запитуємо у місцевої бабусі. Вона скерувала ще далі в центр, там знайшли пельменну, але окрім пельменів в меню майже нічого не було, а нам би якоїсь каші та супу гарячого. Зрештою за рогом надибуємо на вигляд доволі мажорне кафе, хайтек-дизайн «і всі пріколи», меню доволі хороше, та й ціни майже як в їдальнях. Набрали собі чого тільки могли, сидимо на терасі майже на центральній площі, сонце гріє, кайф. Поруч дві жіночки років за 45 пють каву і розмовляють по-угорськи. Ну нічого ж не зрозуміло, намагаюсь вслухатися, але чую якусь суцільну ньїредьгязу (угорське місто, чия назва чомусь мені давно припала до душі).
Щоби виїхати на хустську трасу нам довелося добряче покрутитися по місту, адже на карті ніби дорога пряма, а в реальності вона повертає, тому поки місцевий не підказав, де насправді поворот на Хуст (біля танку за автовокзалом), ми не могли його ідентифікувати, тим паче дорожніх знаків із інформацією про Хуст чи Рахів, куди ми прямували, не було. Виїхавши за місто, вирішили сфотографуватися біля стели з гранітною чи то бетонною назвою – Мукачево. Тут раптом повз проїжджає група з чотирьох байкерів, різко зупиняються і паркуються біля нас, як ми зрозуміли, щоби теж зробити собі таку світлину на память. Вони були італійцями, ми попрощалися з ними «Чао!» і поїхали на захід.



В Закарпатті взагалі дуже багато іноземних туристів, що подорожують своїм ходом, дехто їде просто попід Карпати, а дехто й далі. Як для подорожі вихідного дня для словаків чи угорців, наприклад, Закарпаття – хороший бюджетний варіант. Словаків ми наздогнали трохи далі. Це була якась юнацька велокоманда, усі вони їхали на шосейних велосипедах, без багажу, а очолював пелотон їхній тренер, який перекинувся з нами парою слів. Виявилося, вони їдуть з Братіслави до Києва. Спочатку ми їх наздогнали і вирішили проїхати з ними в одному темпі, аж раптом почався жорсткий підйом, на якому вони без баулів і на легших велосипедах нас обігнали. Мені в той момент було трохи соромно, адже мене обганяли й малолітні дівчата. Але після підйому вони всі зупинилися, а ми поїхали далі і, можна сказати, обігнали молодих та перспективних словацьких велоперегонців. Дорога до Хуста переважно рівнинна, довелося подолати лише один невисокий хребет, але підйом на нього нагадував добротний перевал.  


Ще до підйому у нас з Андрієм було невеличке непорозуміння з приводу співвідношення ваги, яку ми на собі веземо. Оскільки я віз намет, котрий після першої ночівлі через конденсат трохи набрав ваги, мені було вже доволі важкувато їхати в хорошому темпі. В той час як Андрій, як я бачив, без проблем вкручував більшу передачу і в моменти, коли я вже не міг далі підтримувати хороший темп, йому їхалося легко. Я запропонував йому взяти щось з мого баула собі. Оскільки Андрій важить кілограмів на 20 більше ніж я, то я наполягав, щоб перерозподіл ваги був пропорційним, але виходило так, що самі баули у нас були спочатку однакової ваги, а потім мій став переважати через те, що рису та газового балону, які віз Андрій, ставало все менше, а намет, який віз я, став важчим. Ми трохи посперечалися, але так нічого і не змінили, хіба що Андрій взяв до себе одну пляшку води, що ми везли. Я досі залишаюся при своїй думці, що розподіл ваги має бути пропорційний, але оскільки в попередній подорожі Андрій возив намет, то цього разу я мусив домучитися з ним також до кінця. 
В селі Широкому зупинилися, щоб купити чогось в магазині. Поруч з магазином при дорозі росла ожина, ми вирішили її трохи подзьобати. Яка ж вона була смачна, але тут із магазину вийшов якийсь вуйко і на ледь розбірливому діалекті промовив: «Може тра питати, то не колхоз. То Европа, не?». Ми трохи знічені, доїли те, що ще було в руках і поїхали далі. Сумніваюся, що подібне могло би трапитися десь на Черкащині чи Вінниччині. Якщо яблука чи абрикоси ростуть не біля чийогось будинку, а біля магазину чи біля церкви, то вони вважаються спільними, принаймні я так звик, коли в дитинстві щоліта жив у вінницькій області. А може то в нас зіграв пакосний рудимент колгоспності, бо тут на Закарпатті, здається, кожен кущик має свого власника. Оскільки ожиною ми добряче не наїлися, то за кількасот метрів купили у місцевого дядька домашніх персиків і яблук, тут же їх умяли і рушили на спуск.
Доїжджаючи до Хуста, траса максимально наблизилася до річки Тиси, тут ми угледіли невеличку зону відпочинку, де місцеві в неділю увечері шашликували й купалися. Зазвичай мені такі місця і з таким контингентом мало приємні, але спокуса скупатися в річці перемогла, ми звернули до берега. Знайшли місце, де була кладка, з якої підлітки та дядьки старші від нас стрибали у воду. Дехто вилазив на вербу і стрибав звідти, з висоти 5-7 метрів. Зрештою і ми по разу пірнули в Тису, хоч я ще відчував себе трохи хворим і пив ліки, але стриматися не зміг. І воно було того варте. Розніжені водними процедурами  ми не дуже хотіли їхати далі, але все ж треба було купити щось поїсти, та й думка про потенційну ночівлю в хустському замку гнала нас вперед.





Одразу знайшли гіпермаркет, хоч навряд його можна охарактеризувати епітетом «гіпер», скупили там всього на вечір і на ранок. З будь-якої точки Хуста видно замкову гору, котра як стіна нависає над цим доволі компактним містом.


Центр м. Хуст

Знайшовши дорогу на верхівку гори, ми не знали що нас чекає далі. А далі був жахливий за своїм градієнтом підйом, який ми ледь подолали штовхаючи велосипеди із навантаженими баулами вгору. Тоді ми ще не знали, що подібне але в кілька порядків більших масштабах нас чекає на хребті Свидовець. Піднявшись і добряче впрівши ми почали шукати місце, де б стати поруч із замком. Хоча замком назвати ці руїни вже важко, але все одно щось особливе відчувається на цій горі, що немов самітниця стоїть в стороні від хребтів. На горі стоїть хрест та прапор, тут же щось типу оглядового майданчика, що на ділі являє собою пару бетонних плит біля урвища. Намет вирішили одразу не розкладати, тим паче тут ще лазило кілька туристів, хоча більше вони були схожі на місцевих. Запаркувавши велосипеди під хрестом і прапором, розклали каремати на плитах біля краю урвища і сіли споглядати місто. Пізніше трохи полазили по руїнах замку, які позаростали буряном, тут навіть жодних розпізнавальних знаків не було, що це замок. А він тут, між іншим, з 11 століття.





Надвечір приходила жіночками з дітьми, ми в неї попитали про місто. Каже, що румунів тут мало, але багато угорців. Я чомусь думав, що навпаки, угорців мало, а румунів має бути побільше, адже поруч кордон саме з Румунією. Вже як почало темніти, прийшла якась компанія, хлопці й дівчина в панківських футболках. Сиділи оддаль від нас, слухали музику з телефона і курили цібарети. Пізніше прибігла собачка, ми їй дали те, що вже самі не збирались їсти і вона вирішила залишитись біля нас. Приготували рис, повечеряли і вирішили цього разу знову не розкладати намет, а ночувати в спальниках. Дарма ми це зробили. Звечора припікало сонце, а вночі з гір набігли хмари і почало блискати та гриміти. Оскільки гора дуже відкрита для вітрів, то враз стало холодно. Ми прокинулися від блискавок десь о першій ночі. Швидко напяливши налобні ліхтарики почали збирати намет. Встигли зробити це ще до дощу. Як тільки вмостилися всередині, дощ почався. Але дощ – це не найгірше, що ми пережили в цю ніч. Вітер був дуже сильним, оскільки намет стояв в метрах десяти від урвища, виникали дурні думки, що нас може зірвати і покотити вниз, ближче до міста. Прокинутися наступного ранку – безцінно.




Близько другої ночі врешті-решт ховаємося  в наметі від бурі.


Немає коментарів:

Дописати коментар