пʼятниця, 9 листопада 2012 р.

Карпати-2012: Рахів - Свидовець - Драгобрат


Прокидатися надто рано сенсу не було, бо перед підйомом в гори треба було ще заїхати в магазин, запастися водою, а торгівля починалась не раніше 8-9 ранку. Пізніше жалкуватимемо, що купили цілу пачку мінералки – це 6 пляшок по 1.5 л кожна. Сталося це тому, що ми планували затриматися в горах довше, а про джерела на Свидовці нічого не чули, та й дощу ми аж ніяк не передбачали. Ранок був спокійний, хмари були лишень де-не-де; в степовій зоні України, наприклад, це зовсім би не прогнозувало дощу. Тому ми з упевненістю навантажили баули водою, звернули з траси і пішли по сільській дорозі-вулиці, котра одразу потяглась вгору, залишаючи обабіч широкі травянисті схили, де стояли хатки та невеличкі хліви.






Їхати одразу стало неможливо, тож ми просто пхали велосипеди. Андрій вирішив зняти баул із багажника і нести його на собі, пхаючи лише легкий велосипед. Я не знімав баул, бо вважав, що краще навантажуватиму ноги і руки, тягнучи щось одне і важке, ніж гнутиму спину під баулом.  Почався туристичний маршрут, час від часу ми бачили помітки і таблички з кілометражем. Табличка «11км до Драгобрату» нас тоді зовсім не лякала, хоча саме туди ми дійдемо пішки крізь хмару й зливу, яка нас чекатиме на висоті. Важкий підйом угору компенсувався все ширшими й різноманітнішими краєвидами, які відкривалися з набором висоти. Спочатку ми бачили усе село як на долоні, потім стало видно Чорногірський хребет, звідти якраз посунули хмари. Місцями дорога йшла через ліс, де ми встигали їсти малину й ожину.

с. Кваси залишилось внизу


Вже не 11, а 8.5 км до Драгобрата

З часом вийшли на полонину, на якій стояли господарські будівлі й колиби. Ми полишили велосипеди і сходили подивитися, що там. А там дівчина років 16-18 варила щось на вогні у величезному казані. Вочевидь, тут є молоко, а ми вже трохи потомилися і вирішили підкріпитися. Купили у неї 3 літри молока, 2 випили одразу, а одну пляшку залишили на потім. Молоко було смачне. І не дешеве, за 3 літри заплатили 50грн. Але ж від гуцулки Ксені з полонини!



За полониною дорога стала трохи приємнішою, ніж була в селі та в лісі, тепер це були не дві глибокі колії з камінням, а доволі рівна подвійна стежка. Втім, градієнт зростав і йти вперед було важко. Зупиняємося через кожні 100 метрів як мінімум, відпочиваємо й насолоджуємося краєвидами.



Як тільки вийшли на хребет і вже могли бачити його північні схили, що були вкрай крутими і нагадували урвище біля Хустського замку, з півночі почали сунути хмари, хмари явно дощові. Ми вже морально готувалися до дощу й попри те, що зголодніли продовжували йти. Contra spem spero. Зривався сильний вітер, ми повдягали бафи на шию, потім і куртку довелося вдягти. Підкорили Малу Близницю, біля вершини стоїть памятний знак про загибель трьох туристів взимку ще в кінці 80-их років. Попереду ще Велика Близниця, трохи змерзлі й обвітрені йдемо далі і входимо в хмару.  Це незабутнє відчуття, коли входиш в хмару. Її ми ще бачили знизу і вже уявляли собі, як буде там нагорі, коли ми увійдемо в цей сіруватий клубок. Видимість одразу обмежується десятками метрів в кращому випадку, але поки не почався дощ так йти доволі цікаво, єдиний мінус полягає в тому, що вже не бачиш тих краєвидів (вони мали на цій висоті і з цього ракурсу бути ще цікавішими), які би побачив за безхмарної погоди. 






Зрештою дійшли до Великої Близниці, висота над рівнем моря 1881 метрів, майже 2 км, поки найвища точка на якій я був взагалі і з велосипедом зокрема. Фотографуємо по-швидкому, бо вже починається дощ. Якраз тут, на вершині, з хмари, в якій ми перебували, він і пішов. Спочатку не надто потужний, а потім справжня злива, падав навіть мокрий сніг. Швидко одягаю дощовик. 






Тепер нам доведеться переважно спускатися, а це в таку погоду ще небезпечніше, ніж підійматися. З правого боку (тобто, з півночі) Свидовець, як я вже писав, має круті обриви, тому ми намагаємося триматися лівого боку дороги і уважно пильнувати, щоб раптом не полетіти донизу. Я зняв баул і взяв його собі на плечі, бо тепер так і справді було легше спускатися, оскільки велосипед разом з баулом контролювати на спуску просто нереально і він міг без мене «канути в Лету». На спуску з Близниць помітили туристів, що сховалися під наметом, ми їх бачили попереду нас ще як були на полонині біля Квасів. Виявляється, вони вирішили перечекати дощ і йти далі. На секунду я також думав про це, але коли ти вже майже змок, тим паче на схилі вітряної гори залишатися немає сенсу. 


Ми йшли далі. Все, що бачили – це вязкий коричневатий ґрунт, камінці і специфічна рослинність (як потім прочитав, субальпійська, тобто така, яка росте на середніх висотах в Європі, переважно в Альпах, але й тут також). Думок в голові майже не було, був якийсь спокій, розуміння того, що треба просто йти, адже якось воно буде і кудись ми таки вийдемо, хоч і наосліп. Погоду вибрати не можна, сину… Хоч дощі й не рідкість в цих місцинах, але бачив багато фотографій в інтернеті зі Свидовця, де жодної хмарки не було і люди проходили увесь хребет, спостерігаючи усю ту довколишню красу. З нашим щастям можна радіти хоча б тому, що бодай щось ми побачили і спустилися живими до Драгобрата. Але до Драгобрата ще було далеченько. Проминули гору Жандарм, потім знову спуск і дорога почала розходитись, ми вирішили триматися лівої, бо памятали, що з правого боку урвище. Потім ми почули якісь голоси і почали самі подавати голосові сигнали. Вже не памятаю, що саме ми кричали чи свистіли, але з часом знайшли двох чоловіків. Вони були з турклубу університету Шевченка. Пояснили нам, що до Драгобрату, через який ми збиралися виходити зі Свидовця, треба йти праворуч. Дощ ще ляпав, але вже не такий. 
Поступово доходили до Драгобрата, йшли поміж пустих будиночків, які функціонують чомусь лише взимку. З людей там були лише робітники, що добудовують ці ж будиночки. Дорога же гірша ніж в горах. Принаймні поступово розвиднюється, чи то ми спускаємося з хмари, чи вона сама тікає. Звідси нам дорога вздовж річки Свидовець аж до Ясіні, але потомлені, ми шукаємо місце для ночівлі. Нарешті пройшли територію курорту, зайшли в ліс, через який йде класична «таёжная» болотяна дорога поміж густого старого лісу. Часом проїжджають вантажівки чи джипи, які щось везуть на будівництво в курорті. Достатньо відійшовши від Драгобрата, шукаємо місце для намету. Оскільки все мокре, треба знайти принаймні місце не в низині, не надто намочене дощем. Недалеко від дороги стоїть столик із лавками, поруч достатньо простору для намету. Певно, в цьому місці не раз ночували люди. Ми також вирішили тут зупинитися.  Швидко розкладаємо намет, перевдягаємося у те, що з речей залишилося сухим (важливо завжди речі замотувати в пакети всередині баула), стає враз тепліше.

Води цього дня було аж занадто багато.

Молоко, що ми протягли з полонини, прокисло, тож я залишаю його на вулиці на ніч, щоб зранку воно дійшло до кондиції і стало смачним кислим молоком. Баули знімаємо з велосипедів і складаємо в тамбурі, дощик знову покрапує, доводиться готувати вечерю на пальнику прямо в наметі, хоч нічого не спалили, все чітко. Повечеряли близько шостої години, можна й спати лягати, тим паче після такого дня, коли ми напевно кілометрів 15-20 пройшли пішки, тягнучи велосипеди й 50-літрові баули. Дивилися ми тепер як барани на ті пляшки води, які дарма возили. Але то була моя улюблена «Шаянська», тож пити я її продовжував з насолодою. Застуда вже майже минула, я доточував останні запаси ліків і відчував себе майже здоровим попри «гарячу» свидовецьку високогірну сауну протягом дня. Коли дощ взагалі змовк, вийшов на вулицю трохи помилуватися лісом. Височезні сосни навколо, все дуже зелене, навіть трохи малини надзьобав. Потім ми слухали в наметах музику, дивилися фотографії за день, доїдали те, що ще лізло, бо навіть для прийому їжі були втомлені. 



Немає коментарів:

Дописати коментар