четвер, 8 листопада 2012 р.

Карпати-2012: Нижнє Висоцьке - Чинадієве

                      



Я завжди вважав корів вкрай тупими створіннями. Ні, я їх дуже поважаю і ціную, дуже люблю коровяче молоко, особливо свіже й домашнє. До того ж у селі часто пас корів, доглядав за телятами. Саме тому, так собі думаю, маю право на певні оціночні судження щодо корів. Отже, ще раз: вони тупі, дуже тупі. До тупості додається впертість, і ця суміш мене надзвичайно виводить із себе. Зранку другого дня ми мали честь прийняти в гості таку хоч і безневинну, але трохи тупеньку та вперту корову. Втім, поки вона не прийшла ми чудувалися туманному ранку.



Коли виліз з намету, то мало що побачив навколо, все оповило туманом, я не очікував що на такій висоті таке теж трапляється, адже над рівнем моря було не більше 800 м. Виглядало все дуже красиво, туманом охопило усю долину річки разом з нашим пагорбом. Хотілося їсти, тож ми поставили варити рис, тим часом побачили корову, що повалила одну колоду, яка закривала вхід до обгородженої ділянки, де ми ночували, і прийшла попастися. Вона підходила щоразу ближче, спочатку це тільки забавляло нас. Але корова була підозріла, бо у неї не було дзвіночка. Відомо, що всі карпатські корови носять на шиї дзвіночок, щоб легше за ними стежити і знаходити на гірських схилах, але у цієї не було. До того ж дивно, що вона забула тут за селом між 6 та 7 годиною ранку, зазвичай в цей час домашніх корів доять і вже потім випускають на пасовисько. Одразу подумали, що корова заблудилась чи втекла, загубивши дзвіночок. Ми й так витоптали чимало трави, тому не дуже хотіли, щоби ще корова попсувала запаси сіна господарям, на чиєму полі ми зупинились. Отже, треба було її вигнати, щоб вона паслась за межами огородженої території. І тут проявилась впертість корови, я її виганяв рази зо три, а вона постійно поверталась і нахабно підходила до нашого намету. Акробатичні залякування «вертухами» теж не допомогли, врешті-решт корові вдалося «пояснити за двіж» лише відігнавши її доволі далеко від місця нашої ночівлі ближче до села. Тим паче, якщо вона раптом загубилась, може її хтось там помітить і знайде господарів. А може то була якась мандрівна корова, а ми її так нахабно виганяли…


Туман нікуди не тікав, ми вже думали трохи почекати, бо їхати наосліп було не дуже безпечно ще й по тутешніх дорогах. Але навіть о 8 ранку туман ще тримався, то ж ми вирушили. Не довго ми їхали закутані білим димом, скоро він зник, вийшло сонце, можна було знімати термоодяг і насолоджуватися їздою поруч із річкою Стрий. Тут ми фактично їхали по суцільній лінії із сіл, чия мальовнича вервечка тяглася поміж обома берегами Стрия та невисокими пологими бескидськими схилами.

Церква в с. Нижнє Висоцьке
р. Стрий


Церква в с. Матків



Ми сподівалися якомога швидше дістатися траси Київ-Чоп в районі села Мохнате, там мав початися якісний асфальт і можливо ми би знайшли місце, щоб перекусити. Наші прогнози справдилися, адже одразу на виїзді на трасу було придорожнє кафе, де ми назамовляли собі «борщів є-них» і ще багато чого. І ось нарешті хороший асфальт, ми повернулися на ту трасу на якій починали свою подорож у Сколе, тоді ми проїхали по ній кілометрів 5, не більше, тепер нас чекав підйом на перевал і спуск в самісіньку закарпатську низовину.


Нам пощастило, що північний підйом на перевал, яким ми й підіймалися, був не таким затяжним як південний, яким ми спускатимемося. Тим паче ми вже набрали достатню висоту за перший день подорожі, тож щоб подолати вододільний хребет залишалося всього нічого. Хоч і доволі крутий, але на такому асфальті, дуже приємний підйом і ми вже на верхівці Верецького перевалу, тут межа Закарпатської та Львівської областей. Це був другий перевал, на який я виїхав на велосипеді, перший минулого року – Кривопільський. І хоч той був трохи вищий, але з Верецького відкривалися набагато ширші так би мовити краєвиди, оскільки поруч не було сіл і дорога вниз лилась вдовж стрімких схилів, це вже були не пологі й низенькі Бескиди, це вже справжні Карпати. Дорога вниз була одним з найприємніших відрізків не лише у вимірі навколишньої краси, а й з точки зору власне їзди на велосипеді. Тепер ми майже не крутили педалі, лише пильнували кермо та гальма, щоб не вїхати на узбіччя та полюбовно розминутися з численними вантажівками, що нас обганяли.  Ми просто долетіли до смт. Нижні Ворота, і так само пролетіли повз нього і повз поворот на гірський Воловець, адже ми прямували в Сваляву, в бік протилежний від гір. Потім навіть трохи шкодували, що той спуск так швидко промайнув, адже види там і справді були красиві, а асфальт таким, що увесь час хочеться ним їхати.





Попереду вигулькнуло невеличке пасмо гір, через яке ми не поспішаючи перевалилися – це був останній гірський відрізок цього дня. Одразу після мініперевалу заїхали в магазинчик-кафе, яке, як ми зрозуміли, було популярне передусім серед дальнобійників, котрі їдуть в Європу та з Європи. Тут тобі й шашлики (одразу згадую тіпочка, якого я мав честь спостерігати, коли їхав у метро з футболу на Лівобережній в Києві, він верещав у слухавку «прикинь, я сходні був на двух шашликах») і все, що забажає втомлений водій, але ми добре поїли в Мохнатому, тож купили лише води, бо сонце вже по-справжньому припікало. Я навіть зняв футболку, вирішив трохи позасмагати. До Сваляви дорога простягається у вузькій ущелині вздовж річки Латориця. Хоч сонце й досі пече, але завдяки прохолоді лісів, що просто звисають з обох боків, їхати дуже приємно. Латорицю переїжджаємо більше десяти разів, бо тут дорога фактично обплітає річку численними містками. Не зчулися як вже приїхали до Сваляви.





Заїхавши в місто, бачимо купку циган на підводі, вони приїхали до річки в центрі міста, купаються там і перуть речі. Мені завжди було цікаво, як мешканці ґетто, яке також є у Сваляві, уживаються з місцевими, але ще з дитинства цигани були чимось на кшталт видовища, на яке цікаво подивитися незважаючи на певну огиду їхнім способом життя та виживання. Центр Сваляви – це акуратна бруківочка на центральній вулиці, пара церков - одна в європейську інша в східнословянському стилі і невисокі три- та пятиповерхівки. Ми запаслися продовольством в магазині і розляглися в парку під міськрадою. Оскільки приїхали до Сваляви доволі рано, то дозволили собі трохи полежати в тіні. Планували ночувати недалеко за містом, але часу було ще багато, тож ми вирішили встигнути завітати до санатарію Карпати, який колись був палацом графів Шенборнів.


м. Свалява
Відпочинок в свалявському парку.
Була субота, під палацом фотографувалися численні одружені парочки, а ми немиті й спітніли велосипедисти бігали з фотоапаратами й заважали їм зробити романтичні світлини для сімейного альбому. Запитали у охоронців, чи на території можна заночувати в наметі, але ті навідріз відмовили. Хоча місця там хороші. Більше ніж сам палац вразив лісопарк, в якому він знаходиться - ну ясно, це ж санаторій. Красиві озерця, бесідки, гарні доріжки, ще джерело, до якого ми спустилися, щоб набрати собі побільше води на вечерю й на ранок.

Палац Шенборнів



Виїхавши з території санаторію, почали підшукувати місце для ночівлі. Ми приблизно розуміли, що ставати треба десь тут, не доїжджаючи до Чинадієвого, бо там уже заселена зона. Що ми мали: дорога, поруч залізниця, а за нею річка, десь між ними треба було й ставати. Спочатку я залишив Андрія з велосипедами і пішов на розвідку в бік річки, переліз через залізницю, пішов по стежці і вийшов на берег Латориці, місце мені здалося хорошим, поруч річка, доволі далеко від дороги і залізниці. Отже, я запевнив Андрія, що місце кльове і треба їхати саме сюди. Ми перетягли велосипеди через колії і поїхали до річки. Наче все добре, але Андрій, більш досвідчений в туристичних справах, каже, що тут не найкраще місце - не надто затишно, та й біля річки якесь сміття, прибите водою. Справді, можливо тут й цигани якісь купаються абощо, а може й місцеві гуляють на вихідних, бо під річкою було багато сміття. Ми почали зневірюватися в моєму виборі, аж тут підїхала «Жигулі» з двома місцевими, вони пішли до берегу з вудками. Це остаточно нас відмовило тут розкладати намет. Отже ми знову повернулися на трасу і вже задивлялися на інший бік траси, де не було ні залізниці ні річки, просто поле. Проїхавши ще пару кілометрів звернули в поле, там була ледь протоптана стежечка, ми поїхали по ній до кінця і вперлися в невеличку лісосмугу, яка оточувала  яр. Лісосмуга робила поворот і утворювала хороший захист від вітру, отже ми вирішили тут і стати. Ми вже були на рівнині, але бачили на відстані пятисот метрів гори, це була межа між гірською та рівнинною частиною Закарпаття.




Небо було безхмарним, ніщо не показувало на дощ, тож ми вирішили ночувати без намету. Просто розклали каремати і лягли в спальниках. Так у велоподорожах я ще не ночував. Кайфу додавало те, що сонце тут сідало взагалі після 10 години вечора за Києвом. Це Закарпаття, ціпочко! Повечерявши і влігшись в спальники, ми чекали зірок, але через пізній захід сонця вони не зявлялися навіть до 11 вечора, потім вже стало помітно сутеніти і зірки вийшли. Про всяк випадок вийняв з баула, який з велосипедом лежав тут же біля мене, ножа, бо треба бути готовим вночі до будь-яких сюрпризів.



Немає коментарів:

Дописати коментар